Скандальні "закони імені Колісниченка-Олійника", ухвалені з явним та викличним порушенням усіх можливих процедур та норм, від сьогодні вступили в дію. Вони де-юре суттєво обмежують наші громадянські права. Абсолютно поділяю думку тих, хто з упевненим сумом констатує: дотепер обмеження цих прав відбувалося де-факто. Разом із цим дозволю собі категорично не погодитися з тим, що Віктор Янукович, ініціювавши та благословивши незаконні закони, стане при цьому диктатором.
Для цього йому потрібно заручитися всебічною і, головне – щирою підтримкою переважної більшості населення країни, яку він хоче скрутити в баранячий ріг. Побачивши його, люди мусили б витирати очі, мокрі від сліз щастя. Невдоволення його діями в подібних випадках виявляє невеличка група громадян, переважно – представників творчої інтелігенції, і то – з категорії кухонних дисидентів. Натомість фанати диктатора мусять мати набір вагомих та беззаперечних аргументів на його користь.
Скільки завгодно можна ламати списи довкола персони Йосипа Сталіна. Але його портрети люди несли на парадах цілком усвідомлено. З його іменем на вустах мільйони йшли в атаку та гинули. Звісно, існували невдоволені, декому вдалося навіть уникнути смерті й таборів. Але переконані сталіністи живуть досі. Вони є не лише в Росії, а й в Україні. І дуже показово, що серед захисників Сталіна є досить молоді люди, котрим ледь перевалило за тридцять.
Міг похвалитися мільйонами прихильників французький імператор Наполеон Бонапарт. Його називали диктатором сучасники – та водночас Наполеоном захоплювалася не лише тогочасна Європа, а й частина тогочасної Росії. Причому його щиро підтримували передусім освічені люди, котрих нині прийнято називати суспільними авторитетами. Аналогічні приклади можна згадати, коли говориш про Адольфа Гітлера, Фіделя Кастро, Мао Цзедуна чи Хуана Перона. Ключова теза ставленні більшості вірних до свого диктатора – готовність підтримувати його лише за ідею, харизму, з почуття безмежної любові тощо.
Можна як завгодно ставитися до Володимира Путіна. Його теж називають диктатором. Але, за великим рахунком, величезна частина багатомільйонної Росії його дійсно щиро підтримує. Та готова при нагоді порвати кого завгодно за свого президента. Між іншим, Дмитро Медведєв на цій посаді аж такого шаленого успіху не мав. Принаймні, національним лідером його не проголошували.
Що має Віктор Янукович? Реальну підтримку "Беркута". 22 січня на Грушевского активісти намагалися агітувати силовиків не стріляти та перейти на бік народу. На що звучала абсолютно чесна відповідь: "Янукович – наш президент. А ви – терористи". Та чи кричали б бійці так щиро, аби їх не відмазували від покарань, нагороджуючи за застосування сили до мирних людей грамотами та грошовими преміями? Чесно – не певен. "Тітушки" під прапорами Партії регіонів – не прихильники Януковича, а прихильники суми в 200-300 гривень на руки плюс можливості безкарно чинити погроми. Бюджетники на мітингах з гаслами "Ми пишаємось Януковичем!" - в масі своїй підневільні люди, котрі підтримують його за двома принципами: "зганяють" та "звозять". По рознарядці та під загрозою звільнення.
Так, в Україні – фактично диктаторський режим, до якого країна повзуче скочувалася від весни 2010 року. Проте особливість цієї диктатури в тому, що нема диктатора. Вона квітне не тому, що велика частина українців щиро підтримує Віктора Януковича та готова за нього покласти життя з здоров'я. Вона є прямим наслідком безкарності – ситуації, коли диктатором може стати звичайний дільничний міліціонер або міський голова з квитком Партії регіонів. А враховуючи, що Янукович спирається на силовиків та штурмовиків та, очевидно, робить ставки на застосування грубої сили без огляду й ні з ким не рахується, його правильніше називати деспотом. На кшталт сумнозвісного Пол Пота, який разом із червоними кхмерами свого часу втопив у безглуздій крові Камбоджу.
2 
1
Комментарии