Коли з Адміністрації президента Віктора Януковича вустами Дениса Іванеско звучать заяви про те, що мову медіа мусить диктувати не глядач, а ринок, мені ледве вдається стримувати гіркий сміх. Адже насправді ринку україномовного інтелектуального продукту як такого створено не було. Або майже не було.
Пан Іванеско переконаний: якщо глядач захоче отримувати інформацію російською чи вірменською мовою, ринок йому це запропонує. Тут чиновник лукавить. Бо, по-перше, вірменська мова, як і решта мов національностей, котрі проживають в Україні, широко не поширена і не є мовою українських міст. Це всім відомо. Таким чином, говоримо лише про російську. Тому, по-друге, у нас в країні не глядача питають про його потреби – ним прикриваються, виправдовуючи власну бездіяльність та небажання розуміти потреби не конкретних глядацьких мас, а цілої держави.
Якщо говорити про телебачення, то будь-який розширений пакет кабельних операторів пропонує кількість російських або адаптованих в Росії телеканалів значно більшу, ніж кількість каналів, адаптованих українською. І якщо глядачі підключаються до цих пакетів чи ставлять сателітні антени, вони вже реалізують своє право дивитися телебачення тією мовою, якою їм більше до вподоби. Тож у цьому випадку ми говоримо про ринкову конкуренцію лише кабельних операторів, та аж ніяк не виробників контенту. Українська мова ніколи не пропонувалася на ринок у достатній кількості. Відповідно, глядач не мав змоги обирати й голосувати гривнею.
Трошки історії. Вперше комерційне телебачення заговорило українською 1 вересня 1995 року. Тоді стартував канал "1+1", котрий пропонував іноземні кінохіти в українському озвучуванні та програми власного виробництва з питомо україномовними ведучими. "Плюси" досить швидко стали лідерами перегляду. Звісно, то були часи, коли вітчизняних телеканалів було менше. Проте і це дуже важливе зауваження! Ніде по Україні глядачі не влаштовували акцій протесту з вимогою транслювати "плюси" для них винятково російською. Хто хотів – той дивився російські ОРТ чи НТВ, не звертаючи увагу на динамічний розвиток україномовного телепродукту.
Таким чином, на перших етапах україномовне комерційне телебачення виявляло досить високий рівень конкурентної спроможності. І керівництво "плюсів" чи ICTV не проводило референдуму, запитуючи кожного потенційного глядача, якою саме мовою він хоче дивитися по телевізору бойовик зі Шварценеггером та музичний хіт-парад від "Території А". Українців поставили перед фактом: альтернативою ОРТ відтепер буде "1+1" - досить поверхневе порівняння, проте, як на мене, досить містке. А ви вже самі обирайте. Люди обрали.
Якщо говорити про друковану пресу, то вона так само мало представлена в роздрібних мережах. Є дві схеми, яких досі дотримуються розповсюджувачі. Перша: під різними причинами відмовляють україномовним виданням у можливості потрапити в роздрібну мережу. Друга: їх беруть, але не виставляють у вітрину чи не пропонують, як нормальний повноцінний товар.
Довкола україномовного інтелектуального продукту існує інформаційний вакуум, здебільшого штучно створений. То про які рівні ринкові умови говорить пан Іванеско? Україномовним проектам просто не дають у інформаційному просторі "зеленого світла".
Денис Іванеско не хоче помічати: український дубляж у кінотеатрах так само почали здійснювати без тотальної згоди мільйонів українців. Їх не питали, якою мовою краще пропонувати таку послугу. Натомість запропонували нову, інакшу якість дубляжу. І глядачі, що характерно, цьому не надто опираються, крім окремих індивідів на кшталт спортсменів Олександра Алієва та Артема Мілевського. Якби запропоноване не відповідало якості, глядачі просто не ходили б у кіно! А так прибутки прокатників зростають з року в рік, підтверджуючи, що україномовний кінопрокат як бізнес може бути успішним.
Ще факти. Переклади Гаррі Поттера виявилися на українському книжковому ринку успішнішими за російські версії. Почасти – завдяки якості, почасти – завдяки тому, що новинки почали виходити українською раніше. Проте російські версії з магазинів ніхто не витискає. Просто українські мають рівні умови і виграють. Те ж саме можна сказати про окремі актуальні художні твори: якщо видавець має можливість повноцінно займатися розповсюдженням, українські версії в Україні мають більший попит. Чи не цей очевидний факт призводить до того, що кількість книгарень в Україні обмежена? Так само, як в райцентрах давно зникли мережеві кіоски колишнього "Союздруку", а по регіонах друковану пресу затребують. Знаю це по собі, коли віддаю в читальні зали прочитані україномовні журнали: на них чомусь там черги. Виявляється, досить державі посприяти, аби українська мала такі самі рівні умови для широкого поширення в містах і проблема "ринку мови" зніметься без жодних референдумів.
Але в світлі останніх подій право вибору мови далі лишається не за глядачем-читачем, котрий не має на загал жодних проблем із українською. Це право віддають чиновникам та менеджменту, котрі проблеми з українською напевне мають. Тож не пропонують україномовний продукт, який конкурує не з російським, а з таким, як сам. Адже простіше нічого не адаптувати українською – в силу того, що російську всі в нас розуміють, а значить, не варто напружуватися. Ось тільки хіба це нормальна ринкова боротьба?
2 
1
Комментарии
18