Напередодні Дня журналіста, з яким мене й інших колег вітали 6 червня, було приємно почути інформацію про високий рівень довіри, котрий українці виявляють до професії.
На протилежному боці терезів української довіри – влада, міліція та суди. Тобто, словам журналіста ми віримо, політика – ні, а міліціонера обходимо десятою дорогою, як скаженого пса в вечірньому парку.
Чи треба представникам нашої професії з цього радіти? Загалом – так. Проте якщо почнеш удаватися в деталі, відразу приходить розуміння: журналісту, хоч тому, хто говорить по телевізору, хоч тому, хто пише тексти для газет та Інтернет - видань, не вірять, а лише довіряють. Їх готові читати і слухати, допоки до влади та політики не мають жодного відношення. Відбувається те, чого не здатен зрозуміти ані нинішній президент Україні, ані жоден із носії квитка Партії регіонів: вміння красиво та грамотно сказати або написати, тобто, про щось розповісти, вже саме по собі демонструє силу слова як такого.
Проілюструю це дещо несподіваним прикладом. У місцях позбавлення волі, передусім – сталінських концтаборах, засуджені за "політику", "вороги народу", а по суті – грамотні мислячі люди зі справжньою вищою освітою, виконували ролі масовиків-затійників. Їхня чеснота – вміти красиво говорити й легко розповідати неймовірні, але зрозумілі всім історії. Це називалося "тиснути романа". І такі табірні "шехерезади" загалом мали певну підтримку.
А головне: та частина засуджених, котра не належала до категорії "сук", тобто – не працювала на табірну адміністрацію, бачила у цих грамотних оповідачах не політичну, зате – підсвідому, системну, вроджену опозицію до влади, котра була карально-репресивним апаратом.
Нині з довірою широких мас саме до ЗМІ відбувається така сама ситуація. Так, з одного боку щодня кричать про різке "жовтіння" журналістки, розмитість професійних критеріїв, зниження вимог до підготовки фахівця, "джинсу", "тусовочну пресу", "халявщиків" та пропаганду пригодованих владою "писак". Проте згадаємо церкву – ще одну інституцію, якій довіряють українці так само високо, як журналістам. Скільки б не було публікацій про дорогі авто й годинники служителів Божих, скільки б не писали наші ж колеги про священників-розтлителів, війни патріархатів, "русскій мір", котрий пропагується посередництвом патріарха Кирила, люди від того своєї думки про церкву як таку не змінюють.
Із загальним сприйняттям ЗМІ в Україні відбувається те ж саме: негатив є, проте довіри більше.
Що робити в такій ситуації владі? Скажімо, з церквою вона дружить, бо віряни – це так само електорат. Правда, якщо Азаров, Табачник, Колісниченко чи Ганна Герман публічно перехрестять лоби, ставлення до них не зміниться в кращий бік. Проте церкву владі краще не чіпати, що вона з певним успіхом і робить. Тоді як із журналістами складніше. Частину приручити можна. Але дружити з усіма означає проводити політику відкритості. Й називати чорне не білим, але бодай світло-сірим. Це могли собі дозволити попередники діючої влади – теж не ідеальні комунікатори.
Так, "кучмізм" сумно прославився лише "справою Гонгадзе", за колом якої лишилися аналогічні історії, хоча й з меншим суспільним резонансом. З часу ж приходу до влади Віктора Януковича та ПР журналістів готові як не вбивати, то калічити щотижня. Лишається дякувати хіба Господу Богу – мабуть, він ще в змозі стримати владу від тотальної зачистки журналістики як професії.
Зате її можна опустити в наших очах. Як це зробити? Маємо два основних, вже випробуваних, варіанти.
Перший – назвати журналістом кожного бритоголового спортсмена – "антифашиста", котрий у складі зграї собі подібних блокує виборчі дільниці від небажаних спостерігачів. Згадайте: неговірки бойовики в шкірянках, спортивних штанях та кросівках мали при собі посвідчення журналістів. І формально спроба вивести їх звідси може бути по трактована ними ж як – не треба сміятися! – утиски щодо преси.
Другий: дискримінація за професійною ознакою. Але тут дискримінація навиворіт, як у відомому скандалі з побиттям журналістів Ольги Сніцарчук та Влада Соделя. Недавно Сніцарчук довела, навівши переконливі документи – на акцію 18 травня прийшла не як громадянка, а саме як журналіст. Тобто, виконувати свої професійні обов'язки. Звісно, це повертає нас до варіанту першого: напавши на журналістів, котрі були на роботі, бойовики з Білої Церкви порушили закон. Але ж це означає – на всякого, хто не має посвідчення журналіста, напасти й побити можна в Україні безкарно!
Ось у чому пастка для дурнів! Журналісти не є недоторканими. Проте влада замість захищати професію, котрій довіряють люди, та, зціпивши зуби, йти на співпрацю, робить усе, аби журналіст асоціювався або з таким собі безвідповідальним типом, якому все дозволено, або з голомозим "братком". Інакше, ніж опустити когось до свого рівня, ця влада діяти не в змозі.
1 
1
Комментарии
20