Пшемек, польський водій моїх друзів із гурту "Карбідо", ще два роки тому зауважив ці незліченні купки обабіч дороги в полі. Ті з вас, які буває курсують, наприклад, між Львовом і Фраником, певно, знають, про що я. Пшемек ніяк не міг заспокоїтися, що то таке, ці купки. "Це такі здоровенні мегакроти нарили", - намагався я віджартуватися. Але Пшемек не вірив. "Гаразд, - казав я, - не віриш у кротів - ось тобі правдива версія: це риги понакладали".
Але й цей жарт не пройшов. Того разу Пшемек так і повернувся до Польщі заінтригований. Загадка тих купок-горбочків так для нього загадкою й лишилася.
Невдовзі він знову приїде до нас із "карбідами" і ми всі разом вирушимо в тур. Отоді я й розповім йому нарешті всю правду. Бо я тим часом її дізнався.
Кілька тижнів тому мені сказали, що то, швидше за все, мурашники. Їх так багато в наших полях, просто мільйон. "Чому б і про них не написати?" - подумав я тоді.
Про те, що коли землю вже нікому не хочеться обробляти, то вона поступово вкривається мурашками. Вони вибудовують по всій земній поверхні свої мурашники, виселяються з одних, переходять до наступних. Уже й худобу на таких замурашених територіях не повипасаєш - комахи її заїдять, протестуючи проти руйнування їхньої цивілізації. Іншими словами, ці мільйонні мурашники є можливим свідченням того занепаду, в якому перебуває наше, грубо кажучи, сільське господарство.
Коли землю вже нікому не хочеться обробляти, то вона поступово вкривається мурашками. Уже й худобу на таких замурашених територіях не повипасаєш - комахи її заїдять, протестуючи проти руйнування їхньої цивілізації
Моя знайома К., австрійка, пише, що відчуває в собі землеробські гени. "От приїду до вас і почну обробляти землю, - чи то жартує, чи то погрожує вона в листах. - І обов'язково розбагатію, бо у вас же земля багата". "У нас країна специфічна", - застерігаю я. "До чого тут специфічність? - не розуміє К. - Кінь є всюди конем, а корова - коровою. Від корови всюди молоко, а не, скажімо, олія чи цукор".
Розповісти їй про німця, який із такими ж думками перебрався всією родиною на схід Франківщини, набрав землі в оренду, розгорнув своє фермерське господарство на всю силу, аж місцеві почали придивлятися й чухатися, чи не попрацювати й собі? І як той німець долав усі перепони, всіляких начальників, міліцію та інших дармоїдів? Як він потом і кров'ю збирав перші врожаї?
Ні, не розповім я К. про того німця, щоб її не засмучувати. Бо там у фіналі з'являється п'яний комбайнер із місцевих, який тому німцю своїм комбайном убив маленького сина. Не треба К. про таке знати.
Та все ж мурашки. Минулої неділі ми обговорювали цю проблему з Тарасом Чубаєм на тій самій дорозі між Львовом і Фраником. "Уявляєш, - казав я, - їх, мурашок, потім дуже складно позбутися. Вони ж проникають у ґрунт цілими своїми мегаколоніями. Доводиться випалювати землю гектарами". Тоді ми почали міркувати над якою-небудь біологічною зброєю й майже одночасно уявили собі тисячі мурахоїдів у наших полях.
Сьогодні я набрав Віктора, він біолог. "Правда, що то мурашники?" - запитав я. "Тобі пощастило, - відповів Віктор. - Я їду машиною і я за містом. І в мене при собі є шабля. Я зараз зупинюся, підійду до одного з таких горбиків і зроблю йому розтин".
Хвилин за 10 Віктор віддзвонює: "Так, мурашники. Я перевірив".
Щойно в цю мить мені спадає на думку, що всі ці мурашники з мурашками є насправді прообразом. Тобто символом. Тобто це нагадування про недалеке вже майбутнє, коли в наших полях усюди працюватимуть невтомні й незліченні, мов мурашки, китайці.
1 
1
Комментарии
8