Безсоння снайпера

– Как вам не повезло! Целую ночь буду храпеть, – баба Шура наперед вибачається за безсонну ніч сусідів по купе.

І дотримує слова. Заснути неможливо. Втуплююся в стелю на верхній полиці поїзда "Чернівці – Москва". Здається, моє ліжко вібрує від потужної звукової хвилі знизу. Для розваги починаю фантазувати, як могло б виглядати вбивство баби Шури. "Задушити подушкою, – думаю роздратовано. – Але замало крові. А хочеться багато".

"Фу!" – засуджую свої думки й накриваю голову казенною подушкою, подібною до глевкого хліба. Мій сусід із верхньої полиці крутиться. Мабуть, теж не спить.

Обещали дать квартиру, машину

– Бывает, несколько суток подряд не могу уснуть. Во сне приходят все 200 человек, которых убил. Лицо каждого вижу, – розповідає наступного дня русявий невиспаний попутник.

Дімі 32 роки, він із російської Тули. Воював у Чечні.

– Детей никогда не убивал. Женщин – да. Потому что они в меня целились. Их набирали, в основ­ном, из биатлонисток, – Діма запиває мівіну горілкою, а тоді – пивом. – Как думаешь, сколько сегодня выпил? Почти две бутылки. И ни в одном глазу, – його сірі очі поступово набирають блиску. – Я могу выпить три бутылки, но точно прицелюсь. Первых 10 тяжело убивать, потом не считаешь. Я контужен. А мне Россия за это – что? Обещали дать квартиру, машину. А заплатили денег разве на мотоцикл, – сп'яніло хнюпить голову.

Виходжу в Києві. Йому їхати далі, до Москви.

Попереду ще одна ніч із бабою Шурою. Вона знову перепрошуватиме Діму за його безсонну ніч.

×