Цю душевну жіночку звати Реґіна, і вона працює в лікарні. Лікарня досить велика, а містечко – маленьке. Маленьке і дуже тихе німецьке містечко Нордгорн на самому кордоні з Нідерландами. Воно й схоже на Нідерланди: потемніла цегла, удвічі вищі за будинки гострі черепичні дахи, канали, човни, горизонтальні дощі, нелякана фауна в міському парку… Моя Nokia замучилася там есемески отримувати: вийдеш у коридор – вітаємо в Німеччині, повернешся в палату – вітаємо в Нідерландах.
До Нордгорна Реґіна переїхала років 20 тому. Не знаю, як точно називається її лікарняна посада. Можна б сказати медсестра, але медсестри мають справу з медикаментами, а Реґіна – з харчуванням. У Реґіни є така спеціальна біла шафа на коліщатах, і в тій шафі вона розвозить по палатах сніданки, обіди й вечері. На кожній окремій шухляді шафи написане прізвище пацієнта, бо страви Реґіна розвозить не однакові, а кому які призначені.
Здавалося б, на такій роботі людина має небагато шансів продемонструвати свою душевність: призначення робить лікар, готує кухня, Реґіні залишається тільки не в'їхати шафою в ліжко і не переплутати прізвища. Але здаватися так може хіба тим, хто не знайомий із нею особисто. Заставши якось в обідню пору біля мене дочку й дружину, Реґіна бадьоро скомандувала: "Подождите, я сейчас", – і вибігла з палати.
Взагалі-то Реґіна – етнічна німкеня, просто народилась і прожила дитинство з юністю в Казахстані. Після несподіваної – і не лише для казахів – смерті Совєтського Союзу Реґінина сім'я вирішила репатріюватися до Європейського. І ось вона, етнічна німкеня, вже років 20 живе в Нордгорні, досконало володіє німецькою і – щоб не забути мови міжнаціонального спілкування колишньої батьківщини – дивиться російські телеканали та підтримує контакти з нечисленними, але вже помітними й тут росіянами, які час від часу розбивають тишу маленьких нордгорнських вуличок і крамниць своїми великими і могутніми матюками.
– Представляю себе, во сколько вам все это обходится. А повара все равно с запасом готовят. Кушайте, не стесняйтесь, хоть на еде сегодня сэкономите, – з цими словами Реґіна поставила на палатний стіл два повноцінні обіди, а не ту пост-операційну розмазню, яку доводилося їсти мені. Так повторювалося ще кілька разів. Зрозуміло, що ми з нею потоваришували й надалі урізноманітнювали собі лікарняні будні спогадами з минулого життя і спостереженнями над теперішнім.
За день до моєї виписки Реґіна раптом сказала:
– Хорошо русским. Российские паспорта они, не будь дураки, сохранили. Когда тут начнется, смогут вернуться на родину. А мне куда возвращаться?
– Почнеться в Нордгорні? – остовпіло перепитав я. – І хто ж би, цікаво, міг тут щось таке почати? Турки, які тримають ось ту кав'ярню? Греки, які недавно відкрили на березі каналу затишний ресторан? Італійці з найкращої в місті піцерії? Чи, може, нідерландці, які щодня їздять сюди з дому на роботу? Реґіно, пообіцяй мені на прощання одну річ. Вимкни хоча б на тиждень російські телеканали й увімкни, крім доброї душі, тверезу голову. Увімкни і подумай, хто чемпіон світу із влаштовування де завгодно яких завгодно паскудств. Обіцяєш?
Пообіцяла спробувати. Відтоді минув сповнений виразних підказок рік. Якщо Реґіна виконала свою обіцянку, то вона, сподіваюся, знайшла врешті-решт відповідь на запитання, кого з уже рідного для неї Нордгорна, а також із тисяч інших малих і великих європейських міст варто за всяку ціну повернути назад "на родіну". Не коли почнеться, а якраз щоб не почалось
1 
1
Комментарии
2