Церква

У моєму рідному місті Ленін на центральній площі був особливий. Це був один зі зразків ленініани, що всерйоз вважався мистецтвом. Згадуючи про його долю в перші роки незалежності, сьогодні трохи жаль. Ні, не Леніна — пам'ятник. Величезна патинована бронзова брила була знята з постаменту і вивезена на територію міського КАТП, де йому спочатку відпиляли руку, потім — ногу, а згодом і всього розчленували.

Та ленінська рука, ще коли Ілліч стояв на мармурових плитах, ввійшла у міський фольклор. Щоб розіграти людину, можна було поставити просте запитання:

— В якій руці в нашого Леніна кепка — в лівій чи правій?

Тепер уже цих жартів ніхто не зрозуміє, бо для молоді той Ленін пройшов, як дитячий сон, а старі й образитися можуть. Тоді ж це питання мало сенс. І як би ти на нього не відповів, усе одно схибиш. Штука в тому, що наш Ленін, на відміну від 99 відсотків своїх побратимів, узагалі не піднімав рук. Він просто крокував у своїх справах — замислений чоловік, у своїй фірмовій кепці на вже передсмертній, втомленій революціями голові.

Йому спочатку відпиляли руку, потім — ногу

Трохи нижче, як спускатися до старого мосту, в парку, колись був пивняк "Чайка". Старші жартували, намагаючись якось олюднити бронзову брилу: "Ленін іде на пиво". А поряд із цим закладом, на заасфальтованій галявині, була міська ялинка.

Моя пам'ять зафіксувала яскраві образи, в яких нібито немає нічого особливого. Такі ялинки були в мільйонів дітей. Це місце було священним. Особливо, коли я проходив повз нього, коли ялинки вже не було, шанобливо переступаючи через дірку в асфальті. Наче боявся, що вона насправді там є, але ніхто її не бачить.

Тепер там стоїть відновлений православний собор. Люди моляться на тому місці, де я колись водив хороводи з Дідом Морозом. Навколо ялинки, якої там не мало бути. Але вона там була. Зелена пахуча церква мого дитинства, якого точно не було.

×