Американська поетка ХІХ століття Емілі Дікінсон усе життя писала про смерть і самотність. Вона жила відлюдницею і мало контактувала із зовнішнім світом. Їй цілком вистачало ліричного порпання у собі. Бувають такі люди — генії, самодостатні одиниці, народжені для великих слів. Читаючи про Дікінсон якусь розвідку, мене сильно кольнула одна деталь. З'ясувалося, що вона ніколи — в жодному своєму вірші або листі — жодним словом не обмовилася про Громадянську війну в США. Наче її й не було. Я не знаю причин принципового мовчання поетки.
Але тепер трохи розумію її. Я теж не знаю, як і що писати тепер після розстрілу Небесної сотні. Всі слова здаються дрібними і марними, як кульбабині літачки. Ні про що інше неможливо навіть подумати. Все здається зрадою, від якої стає млосно: "Як тепер писати про Ніколаїча Толкушкіна або хвору кішку?". Утім, проблема в тому, що і про Небесну сотню нічого не напишеш. Як про це можна написати? Ти тут, а вони чомусь — там. Як описати стан людини з кулею в серці? Бо ж тепер вона — там. Із мертвих і поранених їх подіставали, а невидимі шматки металу залишаться з нами назавжди. Ми будемо ходити на роботу, знову почнемо радіти життю і народжувати дітей, а невидимі кулі в наших душах довіку свербітимуть нам. Як найвищий сором: чому не ми? Хоч більшість із нас не ходила під кулями свідомо, а вони йшли на смерть, ми ніколи не позбудемося цієї травми. Все, що можна — сходити до психолога, але де тепер знайдеш психолога без кулі в серці?
"Поезія після Аушвіцу неможлива" — написав колись один мудрий німець. У них теж була провина, яка розтяглася на всю подальшу історію. Та так, що й нас зачепила. Скільки вони чекали, розглядаючи в нас, як під лупою, нацистів і екстремістів? Їм вистачило нашої розстріляної Небесної сотні. І тепер уже я кажу: "Поезія після Аушвіцу неможлива". Кажу — і не вірю своїм словам. Хоч я й не Емілі Дікінсон.
1 
1
Комментарии