Конвой

Перший відеомагнітофон з'явився в мого сусіда Льошки, якщо мені не зраджує пам'ять, наприкінці ­1980-х. Звісно, це був шик і екзотика. Лише наявність цього пристрою і його потенційні можливості забезпечили Льошці винятковий статус у подвір'ї. Однак парадокс полягав у тому, що на цій японській техніці можна було дивитися тільки одну-єдину касету. На ній був один-єдиний фільм — американський бойовик "Конвой", де лихий шериф увесь час ганяється за свободолюбними водіями вантажівок.

Ходити до Льошки на "Конвой" на кілька місяців стало улюбленим заняттям усіх дворових хлопців. Це тепер здається, що фільм був посереднім попкорном, не вартим уваги. Але не тоді. Ми вже дивилися "Конвой" у кінотеатрі, але знали, що там показували цензуровану версію. Коли найпрекрасніша дівчина приходить до головного героя на день народження до мотелю, перев'язана червоною шовковою стрічкою, і дарує йому себе. Момент, коли він торкається стрічки, щоб оголити груди, поборники радянської моральності вирізали.

Він просто дивився на її груди — і все

А в Льошки була версія, коли стрічка піддається під впливом мозолястої руки водія, і пара акуратних жіночих грудей секунд на п'ять зависає на екрані. Зависає — й уривається. Бо цей фільм був не про любощі та голі геніталії, а про вищі цінності — перемогу добра над злом, міцну чоловічу дружбу й дух свободи під гнітом репресивної системи американського імперіалізму.

Мені тоді було 14 років, і я до пуття не знав, що могло з героями бути далі. Тоді мені здавалося, що він просто дивився на її голі груди — і все. Ми з Льошкою ставили на цьому місці паузу й подовгу дивилися на екран, заклякши у своїй першій чоловічій тривозі.

І в певний момент від цих постійних пауз плівку зажувало. На тому самому місці, де злітає червона шовкова стрічка. Злітає і, зажована та прекрасна, як перша любов, веде нас у нове життя.

Батьки місяць не пускали Льошку на вулицю.

×