Опік

Ностальгія може проявлятися по-різному. Солодкий сум за радянським дитинством, яке в мене закінчилося 1991 року, — справа принципово неправильна. Неможливо любити все гамузом. Передусім завжди любиш те, що добре в'їлося в пам'ять і чого тепер бракує.

Я любив, коли приходив телемайстер лагодити наш "Електрон". Сергій був родом із Тернопільської області. Тоді такі люди були рідкістю — інтелігентний, начитаний і комунікабельний. Був у нього фізичний ґандж — попалене кислотою обличчя. Я здогадувався, що це професійна травма, унаслідок якоїсь небезпечної пайки або вибуху лампи в телевізорі. І, звісна річ, ніколи не наважувався навпростець запитати Сергія: "Що у вас із лицем?"

Він розповів заборонену правду про Степана Бандеру

Однак штука в тому, що коли він приходив, я не міг позбутися враження, що цей жахливий опік — якась важлива, невід'ємна частина цього чоловіка. Що він не став би собою, якби не цей опік. Він екзаменував мою українську, яка плавала в навколишньому неймовірному суржику, просвіщав у новітніх технологіях телевізорів на мікросхемах, що незабаром прийдуть на зміну ламповим, і чи не вперше в житті, як утаємниченому, розповів заборонену правду про Степана Бандеру.

Із кожним візитом Сергія наростало моє бажання пізнавати світ, вивчати рідну мову, розвивати ерудицію і довідуватися нові факти про Бандеру. І в певний момент я зрозумів, що спілкуюся не з Сергієм, а з його опіком. Що мій погляд, хоч як я не стараюся, завжди прикипає до нього. Що це схоже на якусь одержимість. Я хотів мати такий самий опік! На обличчі, на шиї, на руці. Бажав усе знати і чітко формулювати. Хотів бути переконливим. Прагнув бути позначеним. Я хотів, щоб наш старий ламповий "Електрон" псувався вічно. І щоб завжди приходив він — обпечений Сергій із робітничого гуртожитку.

Він перестав приходити до нас на початку 1990-х. Ми якраз купили тоді телевізор на мікросхемах, який досі чудово показує. А де тепер той Сергій, я не знаю.

×