Пекло

Я навчався в російській школі, де в моєму восьмому класі з 30 учнів лише десятеро вивчали українську мову. Надворі стояв 1989 рік національного відродження, яке через два роки втілиться в незалежності України.

Від вивчення мови звільнились усі діти військовослужбовців, яких було у класі трохи більше третини, діти-мажори й діти з низькою успішністю. Ну, й, звісно ж, кілька дітей з родин ідейних хохлів-малоросів.

Тоді був час, коли відмова задовольнялася без пояснень і мотивацій: "Прошу освободить моего сына Коваленко Игоря Александровича от изучения украинского языка. Подпись. Мама".

Усі вони не вбачали причин у вивченні української. Дарма, що й хімія з фізикою нікому з них не знадобилися. Спробували б вони відмовитися від фізики. А от українська поряд із фізкультурою була предметом, яким можна було пожертвувати. З тією різницею, що відмова від фізкультури вимагала якоїсь тілесної вади або немочі. Відмова від української не вимагала ні немочі, ні вади. Одна незручність: за правилами їм належало фізично перебувати на наших уроках і займатися чимось своїм. Зайве казати, що ті уроки перетворювалися на суцільне пекло для всіх.

Штука в тому, що в трієчників від цього не зросла успішність у навчанні, діти-військовослужбовців усі поставали офіцерами української армії, а діти-мажори отримали свої посади у пост­совєтському бізнесі й управлінні, де керували дітьми ідейних хохлів-малоросів.

Коли я вступив на українську філологію до педінституту, багатьом із них мій крок здавався ексцентрикою, що ­межувала в їхній картині світу з ­божевіллям.

Іноді згадую про цих юних людей, і в моїй свідомості вони постають невиправними 8-класниками. Я не можу зробити поправку на вік, хоча минуло вже 25 років і вони всі познаходили собі місця у світі. Де не була потрібна українська. Сьогодні вона їм також не потрібна, мабуть. Про те, що їм потрібно сьогодні, я, сподіваюся, не довідаюся ніколи.

×