За останні сім місяців ніщо так не розквітло в наших людях, як питомо український катастрофізм. Люди дуже дивно реагують на спокійні слова. Коли кажеш, наприклад: "Порошенко — не трагедія, Тимошенко — переживемо". Реагують гостро, як правило, у стилі "всьо пропало". Реагують так, наче уявлення про ідеального політика окремо, а реальність — окремо. Реагують так, наче вони знають правду про цих кандидатів, а ти не знаєш, бо ти за визначенням — баран, і тільки їм дана істина у досвіді й відчуттях.
А штука в тому, що я теж трохи знаю. Далеко не все. Я, наприклад, досі не можу второпати суть хитромудрих газових схем Тимошенко. Я не знаю, як Петро Олексійович робить такі смачні трубочки "Подільські" і "Празький торт". Це ж він їх робить, правда? Кожну трубочку — своїми руками. Ще й загортає в цупку позлітку. Кожну, сам.
Ці мудрі люди ж думають, що треба любити того, кого вибираєш. Любити — і делегувати йому свою волю, списати на нього власну відповідальність. Як у Росії Путіна. Та нічого подібного. Нікого з них не треба любити. Любити треба рідних — батьків, дітей, стареньку бабусю, доки жива. А цих треба вибирати й контролювати. І не дозволяти узурпувати владу. Нам треба знизити градус емоційного ставлення до цих людей і намагатися заспокоїтись, поглянувши у вічі простому факту: громадянин Ісус Христос відсутній в українській політичній системі.
Дивно працює пам'ять: ще п'ять місяців тому нам світили президентські вибори 2015 року з великою ймовірністю перемоги кандидата Януковича. Натомість тепер, коли Януковича, нарешті, нема, людям потрібен Христос. А так не буває. Ніколи й ніде. А тим більше — у нас. Люди ж хочуть усього й одразу.
А тим часом Петро Олексійович, між іншим, якраз у цей момент вкладає фундук у партію цукерок "Маргарита" з начинкою праліне. Я бачу його зосереджене обличчя. У нього піт на чолі. І трубочки "Подільські". Кожну трубочку — своїми руками.
1 
1
Комментарии