Фраза "Кохана, що ти так довго робила в кабінеті мого лікаря?" може, водночас, бути і комічною до кольок, і трагічною до сліз. Тут усе залежить від ситуації, й мене особисто задовольняє її комічний варіант. Хоча той, хто ставить це запитання, неодмінно переживає поразку: його не задовольнить жодна з гаданих відповідей.
Коли я чую історії про невиліковних хворих, від яких уся родина тримає в секреті найтяжчу правду, мені одразу ж хочеться поставити себе на їхнє місце. З боку родини — це життя, перетворене на божевільно-абсурдну п'єсу, де всім розписано належні ролі. Цього не казати, про це не згадувати, побільше всміхатися і жодних сліз. Адже все буде гаразд. Десь на обрії вже або чудодійні ліки, або щедрий спонсор, або просто диво. Для хворого — це постійне хитання між підживленням ілюзій і жахливим болем.
Бачиш, тобі сьогодні краще
— Бачиш, тобі сьогодні краще, — кажуть йому щодня родичі й уже самі починають вірити у власну неправду. Бо ж брехнею це нібито й не назвеш.
Був у нас колись друг сім'ї — Віталій Іванович. Я його застав зовсім малим, але добре запам'ятав приємний баритон, громіздку статуру й окуляри в чорній оправі. Пам'ятаю, як він із моїм, ще тоді зовсім молодим, татом грав у шахи і носив нам цукерки. Потім він почав зникати й, нарешті, остаточно зник.
Уже доросліший я довідався про історію його кінця. У нього виявили рак у третій стадії та сказали йому про це в очі: "Без шансів". Його мучили сильні болі, він кілька разів хотів кинутися під поїзд. Це було зробити дуже просто: вийти з хати і перейти через город до колії.
Дружина зупиняла його кілька разів і навіть стелила собі на порозі. Просто щоб затримати його, гнаного під колеса локомотива жахливим болем, біля себе. Одного разу він таки зумів тихенько переступити через неї, вийшов на колію і довго-довго чекав. Здається, ніби відтоді тудою не пройшов жоден поїзд.
1 
1
Комментарии
2