"Наши люди могут не читать Кафку или Джойса. Но Колбасу прочитают все" - финалистка "Новеллы по-украински"

Публикуем произведение "Бесконечная колбаса" финалистки конкурса "Новелла по-украински" киевлянки Ирины Ралко.

Автор закончила Национальный университет "Киево-Могилянская академия". Работает в журнале для подростков "Одноклассник".

Текст новеллы:

- Лексусе, ти чого такий смутний? – Коли я зайшов до її робочої кімнати, вона втупилась в екран ноутбука, але якимось шостим чуттям чітко просікла мій стан.
- Ма, все гаразд, - кволо заперечив я.
- Кажи давай, - вона глянула на мене пронизливим, як у чекіста, поглядом. Не відкрутишся.
- Я загубив свій ноут. Здається, в автобусі, - видихнув я.
- І ти оце журишся через те старе одоробло з подряпаним екраном і поламаною клавіатурою? Це небеса натякають, що тобі вже давно слід купити новий!
- Мамо, там була моя курсова!

- Ти на другому курсі, скарбику. А курсову пишуть на третьому, -
Вона припинила цокотіти клавіатурою і пильно подивилась на мене, здогадуючись. – Паскудство! Там був твій роман!
Вона могла б сказати: "Ну скільки можна повторювати, що всю важливу інформацію треба скидати на флешку, а в транспорті стежити за речами!" Але не сказала, і це було ще гірше.
- Може, надрукуй оголошення на Фейсбуці?
- Я ж оце й хочу. Можна з твого ноута, бо в мене телефон розрядився?
- Та будь ласка. Мені вже час винагородити себе перекусом, я щойно закінчила роман, - і мама пішла на кухню хрумтіти горішками, навіть не потрудившись закрити файл, із яким щойно працювала, і не вийшовши з пошти.

Моя мама була письменницею. Причому непристойно популярною. Вона писала любовні романи – добре продумані, психологічно достовірні, з закрученою інтригою, до нудоти шаблонні. Коли я запитував її, чи не хоче вона покинути писати це лайно й нарешті взятися за великий роман, вона легковажно відповідала: "Так, я не Джойс, але ти чомусь забуваєш, що за це лайно ми купили квартиру й дачний будиночок, об'їздили світ і навіть заснували літературну премію!" Справді, її книжки продавалися скрізь – в мережі книгарень Є, на Петрівці й навіть в Ашані й Сільпо. І читали їх скрізь – щоразу, коли я їхав на пари чи додому, мій погляд натрапляв на знайомі кислотно-яскраві обкладинки в чиїхось руках. І на зацікавлені книжкою погляди оточення: "О, Ковбаса! Це ви нову книжку читаєте?"
Дівоче прізвище моєї мами було Ковбаса. Коли видавець її першого роману мало не зі слізьми благав її взяти прізвище чоловіка чи бодай придумати псевдо, вона твердо відмовила. "Наші люди можуть не читати Кафки чи Джойса. Але Ковбасу читатимуть всі. Ми говоримо про духовну їжу, але думаємо про ковбасу", - зареготала вона. Видавець якось обм'як і одразу згодився.

А я натомість завжди мріяв написати те, чого ніяк не писала мама. Великий роман з екзистенційною проблематикою і нелінійною структурою. В якому млява фабула буде тільки приводом для розмови про самотність і відповідальність. Про трьох хлопців, які випадково виявляються попутниками в машині, збивають пішохода насмерть і тікають, налякані. В жодного з них після того не складається життя – почуття провини стає єдиним його змістом. Десь із місяць тому я застав її за читанням. Вона присіла на краєчок стільця і втупилась в екран мого ноутбука, нервово клацаючи кнопкою. В лівій руці вона тримала чайничок для поливання квітів, із носика якого просто на підлогу дзюрила вода.
- Мамо! – загарчав я.
- Олексо, вибач! Ну справді, вибач, я не мала права пхати носа в твій текст! Але я зайшла полити квіти в твоїй кімнаті, випадково глянула на екран і… і не могла втриматися, почала читати далі…

- Слухай, у тебе є стиль, - мама вже оговталась, оживилась і взялася за улюблену справу – РБП. Роздавати безплатні поради. – Справді, місцями просто неможливо відірватися. Але ж ці довгі періоди! Ці нудні розмови!
- Хто б мене вчив! Ці пласкі персонажі, ця інтрига заради інтриги!
- Ні, послухай. Якщо оцей твій потік свідомості ще можна якось ковтнути, то нехтування деталями для письменника просто неприпустиме! Ти такий неуважний до своїх же персонажів – в тебе айтішник півночі розпатякує про трансгресію і постмодернізм, а роботяга з Житомира не може відремонтувати машину!
- Ти мислиш стереотипами!
- Ні, Лексусе, я спостерігаю за людьми! Достатньо, щоб знати – айтішники мовчать! Вони великі німі нашого часу!
- Ну гаразд, - сказав я з убивчим спокоєм. – Якщо я Лексус, то ти – Ковбаса Безкінечна!
Мама не любила згадувати історію з Безкінечною Ковбасою. Називання власних опусів їй завжди давалося нелегко, а до того це був її перший роман. І вона не вигадала нічого кращого за ідіотську й претензійну назву "Безкінечна мить з тобою". Недосвідчений художній редактор зробив прізвище автора й перше слово назви одним шрифтом. На обкладинці її першого роману сочилися готичною кров'ю велетенські слова "Ковбаса Безкінечна". І тільки потім підсліпуватий читач помічав примощене в горішньому лівому кутку сторінки ім'я Тетяна, а в долішньому правому – решту назви. Скільки чудових вечорів ми з татом реготали, вигадуючи чудернацькі назви для її нових романів! Але мама про це не знала.

Вона ненавиділа свій перший роман і не давала згоди на його перевидання. І треба ж такому статися, що саме сьогодні, коли я їхав із рідної Трої в 114 автобусі, затиснутий між вродливою студенткою і літнім чоловіком в дорогому одязі, Ковбаса Безкінечна знову про себе нагадала! Літній чоловік щось читав. Придивившись до чорно-білої обкладинки, я зрозумів, що це охайно відксерена й переплетена мамина перша книжка. Це був такий непристойно неспростовний досвід всенародної любові, що я обімлів. Імовірно, саме тоді я й забув в автобусі свій ноут.
І тепер я сидів уже перед екраном маминого ноуту, на якому блимала чергова варіація на тему Безкінечної Ковбаси. Слід віддати їй належне, писати вона вміла. Необережно прочитана сторінка тексту – й ти вже залип, як дурний, і не можеш відірватися. Я опам'ятався тільки тоді, коли дійшов до фіналу. Це була історія про жінку, що вела подвійне життя, і про двох її чоловіків. Цього разу мама вдалася до жанрового кентавризму, поєднавши любовний роман із містичним детективом. Бракувало лише деяких сюрреалістичних деталей. І я їх додав.

Я спочатку нічого такого собі не думав. Створив копію її файлу, щоб не переплутати, і заходився до праці. В маминому романі головна героїня, тридцятирічна бездітна домогосподарка, все більше віддаляється від чоловіка, який майже весь час проводить на роботі, їздить у довгі відрядження й часто працює вночі. Вона влаштовується продавчинею в супермаркет на нічну зміну. Щоночі в її відділ біодобавок, органічної косметики та іншого фуфла приходить молодий вродливий чувак, купує щоразу нову біодобавку, ковтає рівно дві пігулки, а решту викидає в смітницю. А потім сідає на лавочку біля супермаркету й сидить там до світанку. Коли заінтригована героїня питає, в чім річ, то отримує відповідь: "О, ти нарешті заговорила до мене!" Я дописав: "Те, що відбувалося з ним, було схоже на диво. В холодному хірургічному світлі неонових ламп похитувалось дещо, схоже на гігантський гриб. Бліду поганку, якщо точніше. Бліда поганка стояла за прилавком, похитуючи зеленуватим гіменофором, і простягала до нього тоненькі фосфоричні гіфи. І ось вона нарешті до нього заговорила!" (Вітання, Кастанедо!) Потім між ними розгортається якась високодуховна муть без натяку на плотський інтерес (мамина версія). В моїй версії вони з котячою наполегливістю займаються сексом, намагаючись довести самим собі, що вони не гриби. Чоловік героїні теж не залишився обійденим моєю увагою. В маминій версії він виявився таємним геєм, в моїй – екстремальним садівником, якому вдалося виростити ходячі гриби (мусить же бути в сюжеті якась симетрія!)

Коли я закінчив, небо за вікном набуло передсвітанкової чорноти, а потужне татове хропіння з сусідньої кімнати стало особливо виразним. Я трохи одурів від власного нахабства – інакше ніяк не можна пояснити те, що я зробив. Я не просто зберіг свій файл – я надіслав його маминому редакторові. Про всяк випадок я вирішив переглянути і власну пошту. Мені надійшов лист від людини з ніком Der Jäger Gracchus: "Ти можеш повернути свій ноут, діставшись 73 автобусом до Петрівки, а потім пересівши на 27 тролейбус – я чекатиму тебе завтра о 16.00 на зупинці "Вулиця Івана Гонти". Або ти можеш доїхати 114 автобусом до Контрактової, тоді зустрінемось о такій же порі біля Сковороди". Написане виглядало таким безглуздим, що я вирішив піти спати, доки сам не перетворився на гриб.

Оскільки наступним днем була субота, я міг дозволити собі поспати до дванадцятої. Мама з татом уже поснідали, але вирішили скласти мені компанію і випити кави. Я зібрався покаятися й посипати голову попелом. Зрештою, ситуація не була критичною – у вихідні нормальні люди відпочивають, а не перевіряють робочу пошту, і тому я сподівався, що редактор прочитає ту версію, яку сьогодні надішле йому мама. Але моє каяття не встигло навіть розпочатись.
- Ти не публікував оголошення у Фейсбук? Може, хтось знайшов твій ноут? – поцікавилася мама.
- Це вже не так актуально. Мені хтось прислав дивне повідомлення, - я зайшов на пошту з мобільного, щоб його показати. Але мене чекав ще один сюрприз. "То де ми зустрінемося? Який шлях ти обереш?" - запитував Der Jäger Gracchus.
- Що це за придурочний квест? – обурився я.

- Ну чому придурочний? Ясно ж, що тобі повернуть твій ноут, треба тільки…
- Ага, треба тільки звернути увагу на деталі. Наприклад, на те, що 73 автобус не ходить до Петрівки, а вулиці Гонти можна дістатися без пересадок, якщо сісти на 30 тролейбус. Мамо, як ти могла! Якщо хотіла мене обдурити, то могла назватися Спайдерменом, а не вплутувати сюди Кафку.
- А чому ти не запитуєш, де твій ноутбук? – пішла у наступ мама. – Ти доросла людина, а розкидаєш речі де попало. Ти не забув його в транспорті, ти залишив його вдома, причому в такому місці, що довго б ти його шукав, якби я не затіяла прибирання під кухонною шафою!
Її натхненний монолог поборника ладу і структури перервало дзеленчання мобільного.
- Я точно пам'ятаю, що не надсилала редакторові фінальної версії. Але він каже, що мій новий роман свідчить про активні стильові пошуки і демонструє перехід моєї прози на новий рівень. Ти нічого не хочеш мені сказати? – спитала мама, повернувшись після розмови на кухню.
- Ми квити, матусю, - я був спокійний і задоволений.
Залишалося з'ясувати, яким чином мій ноут потрапив під кухонну шафу…

Произведение еще одного финалиста можно прочитать по ссылке.

×