"Время латать дыры" - впечатляющее произведение о Майдане финалиста "Новеллы по-украински"

Публикуем произведение "Время латать дыры" финалиста конкурса "Новеллы по-украински" киевлянина Артема Поспелова.

Полный текст:

1.
А потім я побіг. Власне, всі побігли, бо припекло добряче. Кляті шоломи і не думали зупинятись.
Вмить все змінилося. Ніби і не було ніяких наступів, переможних криків, не було відчуття безпеки, яким наділяла марлева пов'язка. Ніби високий священник і не кричав: "Стоїмо! Стоїмо!". Ще він казав, що з нами Бог. Хтозна, може, Він тут і був. Можливо, саме Він допомагав виривати по одному шоломів, що відставали. Колоти бруківку, зашивати розірвані рани. Може, сам Бог був у тому тринадцятирічному хлопці, що запускав невеличкі, певно що сповнені тим-таки Богом частини бруківки в непроглядну чорну завісу. Очевидно, то Він підпалював ганчір'я в пляшках і розум в головах тисяч людей. І вода, якою поливали натовп з водомета, певне, і вона була священною? Хтозна. Тепер це лиш шматки спогадів, розсипаних вулицею і роздавлених реальністю. Я відчуваю, як вони хрустять під ногами.

3.
Десь попереду, за згорілими автобусами, працює водомет. Під ногами лід, а у вухах неперервний стукіт, дзвінкий, але дуже короткий. Луп! Луп! Луп! З кожним ударом, ніби заганяє мені кілок у потилицю. Вся вулиця покрита шаром льоду, і лиш тротуари чисті від тієї рожевої рідоти, що вони додають у воду. Мерзота. Напоїти б нею шоломів. Хоча їм також не солодко, що казати. То й добре.
— Молодий чоловіче, — лунає за спиною.
Я обертаюся.
— Ось, тримайте, — каже і протягує мені половину бутерброда.
— Дякую.
Зовсім молода. Молодша, ніж я, і певно, що гарніша, ніж я.

— І пов'язку візьміть, — продовжує.
— Дякую, — нині часто доводиться казати це слово. Тут в мене по-іншому не виходить. — Та я вже маю. — На самому писку маю.
Дівчина ледь помітно киває та проходить далі поміж людей. Я, звісно, не рахував, але певен, що їх менше не стає — лише більше. З труднощами відтягую шарфа, під яким маю і пов'язку — тут буває в біса складно дихати — і цілком запихаю до рота хліб із шинкою та огірком.
Хочеться тепла, справжнього. Я дивлюся вгору і видихаю. Пара повільно підіймається, а згодом розсіюється і перетворюється на клуби чорного диму поверх сірого неба. Холодно, дідько! Але кров кипить, на місці важко встояти. Кілок у потилиці ні на секунду не дає забути, для чого я тут. Луп! Луп! Луп! Я проходжу далі, ближче до зледенілих автобусів і ледь не натикаюсь на двох, що поспіхом несуть ящик із певно що не порожніми пляшками. Зараз стане трохи тепліше, думаю.

Далі я щосили жбурляю каміння. На пошуки потрібного шматка бруківки йде багато часу. Не під лінійку її кололи, як не як. Я певен, що відчуваю злість. Злість і холод — от що є основним зараз. В голові лише вони.
Варто зазначити, що відчуття, ніби ти щось пропускаєш, ніби щось проходить без тебе, повз тебе — це одне з тих переживань, які просто неймовірно збуджують свідомість. Ще з дитинства цей подразник працював для мене, думаю, і жбурляю щодуху черговий шмат бруківки. Той на мить завмирає на фоні сірого неба, а потім зникає за непроглядною стіною з диму. Далі не встигаю підібрати наступний шмат, як метрів за п'ять від мене лунає вибух. Дихати стає важче, а кліпати очима – необхідно. Я присідаю і чи то тілом, чи то розумом готуюсь до ривка. Десь позаду лунає надривне чоловіче: "Стоїмо!". Сидимо, — виправляю незнайомця подумки, і ніхто не біжить і все повторюється знову, допоки дихати не стане важче, а плакати — необхідно.

4.

Зараз ніхто не плаче і дихати куди простіше. Я сиджу коло вогню у бочці і розпалюю власний вогонь у себе в голові. Поряд туляться одна до одної С. та О., намагаючись зігрітися. Вночі місто нещадне до теплокровних. З нами ще четверо, ніколи не бачив їх раніше.
— Як довго це триватиме? — перепитує бородатий чолов'яга років п'ятдесяти. На ньому чорна пом'ята фуфайка і в'язка вуаль нетверезості. Не від легкого життя, це точно. Але він тут, ми тут.
— Довго, — продовжує чоловік у фуфайці. — От, що я думаю. Ще дуже довго і на тому. — Він сплюнув, і той плювок на обмерзлу поверхню голого кам'яного міста був красномовніший за всі слова, що лунали тут удень. Інколи місто втрачає смак та колір, але це точно не той випадок, думаю.
— Може ти й правий, — відказує інший чолов'яга та підкидає до бочки дрова. — Але хто знає напевне?

5.
Вагон метро переносить мене на інший берег міста. Я чую стукіт, але зараз — це інше. Я бачу вогні, але зараз — це вогні набережної. За оголеним пагорбом майорить велетенська постать зі щитом та мечем, але зараз — це не жива і не мертва матір. У всьому іншому — та ж зима, та ж пара з рота і те ж відчуття чогось втраченого.
Вагон злегка підкидає, а у скло б'ють пориви вітру. На середині річки я вкотре з'ясовую, що злість нікуди не поділась. Мені не вдалося залишити її з того боку. Вона не може замерзнути, як це зробила річка, а лиш палахкотить, палахкотить, палає…
Доброта і злість якимось неймовірним чином знайшли собі місце у серці міста і підігрівають одне одного. Навіть у цьому грудневому вагоні метро вони є. Я це точно знаю.
— На наступній виходиш, друже?
Поїзд зупиняється, і в обличчя б'є вітер. Я набираю повні груди і виходжу. Запах диму зараз – символ ненависті. Він і досі зі мною.
4.
— Ви б так близько ноги не ставили, — каже той самий бородатий мужик. — Не відчуєте, як собі п'яти пропалите.
І справді, бочка коло дна розпечена неймовірно, жар де-не-де випадає. Саме дно певно що цілком прогоріло. Лише мармур тримається. С. та О. ніби зігрілися, але сам я продовжую потирати руки.
Окрім двох, що розмовляли між собою, навпроти сидять ще двоє. Але ці молодші, може, трохи старші, ніж ми. Один з них повсякчас щось говорить до С. Я не чую, що саме, але та лиш зніяковіло посміхається. І раптом я розумію, що не все так просто. Хлопець дістає звідкись пляшку і пропонує дівчатам, і лиш після того, як вони відмовляються, він пропонує випити мені. Я хитаю головою і продовжую розуміти, що не все так просто з моїм ставленням до нього. Я подумав, що мені бридко, але, звісно, я цього не кажу вголос, і ніколи не сказав би. Доброта і злість властиві кожному, і зараз ці люди з нами. А ми — тут, і це потрібно прийняти.

3.
Я присідав і знову вставав ще десятки разів, нічого не змінилося. Прийшов вечір, але темніше не стало. Вогонь має корисну властивість продовжувати день. Але це, певна річ, лише в моїй голові. Власне, все, що зараз відбувається — це відображення того, що в людських головах. Я знову чую: "Луп! Луп! Луп!" Воно нікуди не зникло.
Коли ходив відлити у найближчу відчинену забігайлівку, зустрів Ш. та Д. З ними зараз і стою. З ними і тисячею інших.
— Ходімо ближче, — каже Ш. У нього в руках металева палиця, а в очах — нічого нового.
Що ж до Д., то він в шоломі і окулярах, — хіба що сноуборда не вистачає. З нас трьох він може почувати себе найкраще захищеним. Хоча не впевнений, що безрозсудність Ш. не така ж міцна, як шолом Д.

— Пішли, — відповідаю і відразу ж перевожу погляд угору. На декілька секунд всі обличчя і будівлі навколо освічуються різнокольоровим спалахом.
Ми підходимо ближче, і стає майже тепло. От тільки стає також і мокро — пориви січневого вітру доносять краплі води, що невтомним струменем б'є у небо. Луп! Луп! Луп! Вулицю вкотре пронизує спалах, а потім ще один і ще. Я озираюся і, здається, помічаю серед натовпу знайому постать, ту, що гарніша, ніж я.
— Давай ще ближче, — говорить Д. та показує вперед. Там щомиті нізвідки виринають, немов світляки в полі, наповнені добротою пляшки. Вони аж палають від усіх тих "дякую", усіх "ось, візьміть", усіх "прошу", що лунали сьогодні. Палають і зникають у стіні з густого диму, яка сьогодні чорніша, як ніч. "Ті світляки — то відображення того, що в головах", - повторюю собі, і з грудей виривається крик.
1.
Такою короткою здавалася вулиця тоді і такою довгою вона здається мені зараз, коли я біжу. Власне біжать всі, і по-правді, що там попереду, я не бачу. Мені просто здається, що я вже якусь частину вічності біжу посеред натовпу. Я — частина паніки. Паніки, яка, щоправда, зрідка розсіюється чи то надією, чи то чиїмось криком: "Не тікати!", чи то дурістю, а може, зрештою, вона, як море, зі своїми приливами та відпливами. Коли такі миті приходять, натовп пригальмовує. Він і я в ньому, ми намагаємося зберігати спокій в своїх очах або в очах шоломів. Ніби не так вже й припекло. Але шоломам начхати. Водомет наближається, я його вже напевне бачу, і паніка знов повертається, і я знову біжу. Мої руки ціпеніють, і два шматки бруківки зникають десь позаду під десятками ніг.

Дивно, але думка про те, чому я тут і чому це відбувається зі мною, приходить у голову лише зараз. Чому всі тут? На якусь мить в мені зникає ненависть і зникає доброта. Зараз навколо лише страх та жалюгідність, безпорадність. Ця безперервна штовханина, гуркіт каміння та вибухи, які поки що лунають десь позаду. "Чому всі тут? — питаю себе знову. — Я сам це обрав? Чи був взагалі вибір?" Я відчуваю, що не можу підібрати фон до відповідей, а галас навколо глушить і самі запитання.
Мені вдається обернутися, і те, що я бачу, мене аж ніяк не заспокоює. Десь у натовпі виринає шолом. Вже зовсім близько, чорт забирай!
Я відчуваю на собі чийсь погляд. Він пронизує мене наскрізь. Повертаю голову - і бачу її. Здалеку мене споглядає химера. Насупившись та склавши крила, вона завмерла на краю колони. За мить з'являється ще одна, а потім ще і ще. Виринаючи нізвідки, вони короткий час кружляють довкола кам'яної будівлі, а згодом вмощуються на неї і завмирають. Витріщаються, проводять поглядом цей живий потік. Я бачу, як вони дивляться на мене, прямісінько у вічі. І нехай і не повністю, але я згадую, що забув, згадую, як тут опинився і, незважаючи на навколишній хаос, мені стає спокійніше. Я вже не бачу химер, але вони досі в мене перед очима. Вибухи і каміння тепер все ближче - і ось вони вже в мене під ногами. Луп! Луп! Луп! В самісіньку потилицю. Але ж я сам це обрав.

Ми біля підніжжя першого ескалатора. Угорі продовжують лунати вибухи та гуркіт розбитого скла. Цієї миті я бачу хлопця із закривавленим обличчям. З ним дівчина, що прикладає до його голови вологу серветку. Він дивиться у порожнечу, а вона плаче. Але це не дивно. Я б теж заплакав, та думки про інше затуляють ідею сліз. Для когось вони — апогей, а комусь пощастило менше. Дивлюся на хлопця, обличчя його не бачу, але думаю: "Ти ж живий, чорт забирай!" Дарма що голова розквашена. І я живий, дихаю. Мій апогей — одна чи дві дірки в нозі.

Я продовжую озиратися, кручу головою, і раптом шум та галас, будь-які звуки згасають. Настає абсолютна тиша. Я ніби відходжу на другий план. Озираюся і споглядаю німі обличчя. Дивлюся на стелю, на цей купол, що, як небо під землею, — блакитний, жодної хмаринки, — і не можу відвести погляд. Мозаїка на стінах починає дріботіти, рухатися, описуючи кола і квадрати. Настає абсолютна тиша. Все йде шкереберть.
Коли тиша розчиняється, я знов повертаюся на перший план. Поруч плач і кров, а вгорі вибухи, що без усіляких сумнівів стають ближчими. "Вже ніяких "Луп! Луп! Луп!", - думаю. Лунає ще один вибух, за ним крик, і я біжу нижче. Тікаю. Занурююся глибше під землю. Хапаючись за ногу, розумію, що для мене вже все скінчено.
Проте, як це часто буває, наприкінці хочеться згадувати миті, коли до фіналу ще далеко. Коли ще не знаєш, скількох не стало. Тому я сильніше стискаю ногу і згадую день, коли зник дим.

Зараз — для мене ще не кінець. Навколо не так багато людей, вулиця цілком покрита льодом, а згорілі автобуси нагадують рештки прадавніх істот. Небо ідеально блакитне, і сонце світить так яскраво. Його проміння пронизує морозне повітря і здається надто привабливим. Якби міг, я б зараз влігся прямісінько посеред вулиці. Я б вбирав сонце. Я б вчинив так, якби не знав те, про що дізнаюсь потім. Та зараз мені просто хочеться якось вшанувати цю мить, і я вирішую посміхнутися. Дарма, що обличчя закрите і ніхто мою посмішку не бачить. Виходить щиро, я певен.

Произведение еще одного финалиста можно прочитать по ссылке.

×