Повертаюся додому автобусом. На одній із зупинок у салон заходять троє чоловіків у військовій формі. Кажуть водієві років 30 вийти на вулицю для розмови.
– Ти вчора нашого побратима вигнав, а він – учасник бойових дій! Має право їздити безплатно. Отримаєш за це по повній! – кричить один із військових.
– У мене напередодні вихідний був. Колега працював на маршруті. Поговорю з ним – і більше такого не повториться, – відказує водій.
– Дивися нам! Ще раз станеться подібне – натовпом до тебе завалимося і день усіх безкоштовно возитимеш. Після такого будеш, наче шовковий. Перевірена схема.
– Не треба мене вчити. Сам чудово знаю, кого маю безкоштовно возити. У мене все чітко.
Чоловіки йдуть. Шофер сідає за кермо. Рушає. На сидіння поруч умощується літня жінка.
– Сколько езжу, а вы один такой правильный. И атошников бесплатно возите, и других льготников. Хороший человек, – каже.
– Кілька років тому, як і інші маршрутники, ненавидів усіх пільговиків. Гнав їх з автобуса аж бігом, – відказує водій. – Вважав халявниками. Тепер думаю інакше.
– А что заставило поменять взгляды?
– Служба в АТО.
1 
1
Комментарии