9 березня 1974-го закінчилася Друга світова війна для японського молодшого лейтенанта Хіроо Оноди. Того дня, пропартизанивши 29 років у джунглях філіппінського острова Лубанґ, він склав зброю - гвинтівку із 500 патронами та самурайського меча. Колишній командир Оноди майор Йошимі Таніґучі зачитав наказ із серпня 1945 року про капітуляцію Японії.
- Як ми могли програти? А заради чого ж тоді тут загинули двоє моїх солдат? - запитав Онода, тримаючи праву долоню біля скроні.
На очі 52-річного ветерана набігли сльози.
У січні 1945-го японські війська евакуйовувалися з Філіппін. Онода, молодий офіцер розвідки, з двома підлеглими - капралом Сімадою Сьоїті та рядовим Кодзукою Кінсіті - мали залишилися на Лубанґу для проведення диверсій у тилу американців. "Вам категорично забороняється накладати на себе руки. Може минути і три, і п'ять років, але ми повернемося по вас!", - отримав наказ. Лише безпосередній начальник мав повноваження його скасувати. Не можна було починати переговори із супротивником. Будь-які заклики припинити спротив і заяви про кінець війни слід було сприймати як ворожу пропаганду. Тож хмари листівок, що їх над Онодою та його напарниками розкидали американські літаки, лише посилювали їхню впевненість, що війна триває. Рік у рік троє японських солдатів улаштовували засідки на ворожі патрулі. Загалом на їхньому рахунку 30 убитих і понад 100 поранених американських солдатів, філіппінських полісменів і чиновників. У пошуках загону Оноди брали участь до 13 тис. осіб.
- Здавалося, цьому не буде кінця-краю, - згадував колишній заступник шерифа на острові Фідель Еламос. - Ми прочісували джунглі й не знаходили їх, а потім уночі самураї знову стріляли нам у спину.
Партизани не затримувалися на місці. Спали просто неба. Уніформа на них згнила вже під час першого сезону дощів. Тому шили нову з клаптів наметової тканини, парашутного шовку і лляних сорочок, відібраних у селян. Голкою слугував шматок колючого дроту, а нитки робили з диких конопель. Харчувалися бананами, звареними у кокосовому молоці. Двічі на рік забивали буйволів. Милися у гірських струмках. Зуби чистили щіткою з пальмової кори.
- Насправді в лісі є все для виживання, - розповідав Онода. - Безліч лікарських рослин. Єдине, чого бракувало, - мила.
У лісі є все для виживання. Безліч лікарських рослин. Єдине, чого бракувало, - мила
1954-го та 1972-го Кодзука й Сімада загинули під час стрілянини. З Японії на Лубанґ прилітали батько і двоє братів Хіроо Оноди. Співали через гучномовець колискових і народних пісень, які він знав ізмалку. "Їх тортурами і шантажем змусили зрадити батьківщину", - думав партизан.
20 лютого 1974-го на Оноду випадково натрапив у джунглях японський студент-турист. Намовляв повернутися на батьківщину, переконував, що війна давно закінчилася. Солдат відмовився: він не може покинути місце служби, бо не має дозволу на це від свого старшого офіцера. Звістка про Хіроо Оноду зчинила галас у Японії. Уряд терміново зв'язався з Йошимі Таніґучі, колишнім майором імператорської армії й безпосереднім командиром Оноди. Той прилетів на Лубанґ, вийшов на зв'язок із партизаном. Таніґучі, який по війні працював у книгарні, одягнув військовий мундир і зачитав йому указ про припинення бойових дій.
По поверненні додому Онода отримав компенсацію за 30 років служби. Усі ці гроші він пожертвував святилищу в Токіо, де вшановують душі воїнів, загиблих за Японію. Оженився, почав розводити худобу. Отримав кілька нагород. Читав лекції в університетах. Видав спогади "Не здаватися: моя тридцятирічна війна". Тепер у літній школі вчить молодь виживати у дикій природі. 19 березня йому виповниться 90.
10 березня 1939 року в паризькій галереї Ren?n et Collea відкрилася перша та єдина прижиттєва виставка робіт мексиканської художниці Фріди Кало (1907 - 1954). Та вона ще кілька десятиліть залишалася мало кому відомою в Європі. У 1980-х на Заході раптово почалася "фрідоманія". Картини Кало стрімко почали дорожчати. За метрикою її повне ім'я та прізвище - Маґдалена Кармен Фріда Кало-і-Кальдерон. У 13 років перехворіла на поліомієліт і відтоді все життя кульгала. Щоби приховати це, носила довгі рясні спідниці. Мучили її й наслідки травм таза, які одержала у 18 років. Тоді автобус, яким Фріда із приятелем поверталися з коледжу, зіткнувся з трамваєм. Після цього дівчина тривалий час була прикута до ліжка. А щоби згаяти час, почала малювати. У її творах відчутний сильний вплив мексиканського народного мистецтва: Фріда мала індіанське коріння. У будинку художниці в Мехіко 1937-го якийсь час переховувався вигнанець із СРСР Лев Троцький. Фріда нібито була останнім його коханням. "Автопортрет із мавпою" створила 1940 року
51 годину на тиждень
такий ліміт на роботу дітей до 16 років на підприємствах запровадила 9 березня 1839 року в Пруссії "Королівська фабрична директива". Доти дитячу працю в країні використовували без обмежень. Документ для короля Фрідріха Вільгельма III підготував військовий міністр Карл Вільгельм фон Горн. У додатку пояснював: "Войовничій державі потрібні міцні солдати, а призовний матеріал через перевтому дедалі псується".
5 березня 1878-го студента філософського факультету 21-річного Івана Франка (на фото, 1875-й) звільнили із в'язниці після шеститижневого ув'язнення за нібито соціалістичну пропаганду в газеті "Друг". Мовляв, антидержавні заклики були зашифровані в етнографічних нарисах, а відрядження до сіл мали на меті вербування прибічників. Письменника оштрафували на 5 ґульденів - це тижневий оклад вуличного продавця газет. "Посаджено між самих злодіїв та волоцюг, яких бувало в одній камері 14-18", - згадував Франко. Відтоді кілька років перебував під наглядом поліції. Мусив призупинити навчання і заробляти журналістикою.
Король Людовик XIV указом від 7 березня 1657 року заборонив продавати спиртне індіанцям у французьких колоніях Північної Америки. Порушників, уперше спійманих на цьому, мали привселюдно шмагати різками, вдруге - висилати з колонії з конфіскацією майна. До рішення спонукали єзуїтські місіонери: спивалися цілі індіанські племена, тож серед них годі було поширювати християнство. Проте армійські офіцери й далі продавали бренді та прикривали сержантів у підпільному бізнесі. У Парижі про ці зловживання дізналися 1663-го, коли від індіанців надійшло прохання: "Не додавайте у бренді так багато води". Указ діяв до 1730-го.
9 березня 1562-го в італійському місті Неаполь запровадили смертну кару за поцілунки. Лютувала епідемія чуми, тож рішення міської влади було одним із карантинних заходів. 1525 року від хвороби померли 90% городян, тож у місті залишилися переважно діти. "Нема тут старих, щоби сказати напутнє слово", - писав про занепад моральності анонімний хроніст-домініканець.
2 
1
Комментарии