Київ, Софійська площа та культурно-історичний комплекс "Золоті Ворота"
У конкурсі Україну представлятиме фільм Михайла Іллєнка "Той, хто пройшов крізь вогонь". Знятий за легендою про українського льотчика Івана Даценка, який під час Другої світової потрапив до Канади, де став вождем індіанського племені. Консультував знімальну групу 37-річний Павло Горішний, харківський режисер шоу-театру історичної реконструкції "Дикий захід".
- Три роки сперечалися з Іллєнком щодо певних моментів сценарію. Допомагав йому позбавити фільм стереотипів, адаптувати до менталітету індіанців. Наприклад, у Івана влучає блискавка. За сценарієм це був один із факторів, через які він знепритомнів. А для індіанців той, поруч із ким б'є блискавка - обраний небом, несе удачу племені. Тому, коли вождь побачив у Івана шрам від блискавки, ставлення до нього індіанців змінилося.
У фільмі індіанці говорять мішанкою англійської та індіанської мов. У нас є спеціалісти, які володіють нею не гірше за американських тубільців. Для європейського кіно це буде вперше. Навіть у Голлівуді до кінця 1970-х в усіх вестернах індіанців грали білі, англійською.
Наш театр реконструює традиції індіанців великих рівнин. У Харків приїжджали з Канади справжні червоношкірі. Широкими очима дивилися на наш одяг. Казали, нам треба їхати в резервацію вчити їх дітей їхньої ж культури. Ситуація подібна до української, де вже мало хто володіє традиційними ремеслами.
Більшості учасників нашого театру за 40. Індіанцями вони захопилися в юності на хвилі популярності вестернів із Гойко Мітічем. Це вплинуло на їхню зовнішність. Є вилиті індіанці, хоч картину малюй - зморщені, гарні.
Усі внутрішні справи племені вирішувала рада жінок. Парафією чоловіків були війна й полювання. Ініціатива розлучення йшла від дружини
Чистих ірокезів ми не зображували. Пояснювали режисеру, що це вже 1950-ті. Індіанці встигли повоювати у Другій світовій, незабаром у В'єтнам відправляться. Ходили в джинсах, а не в автентичному одязі. Чітких племінних відмінностей вже не існувало. Тому створили збірний образ. У фільмі конкретне плем'я не вказується, хоча по історії це ірокези-могавки.
Ірокези - це був союз шести лісових племен. Як східні слов'яни, що ділилися на полян, древлян, кривичів. Ірокези справді прославилися своєю зачіскою. Носили щось подібне до козацького оселедця, тільки грубше. Передню частину голови голили. Залишали пасмо на потилиці, яке прикрашали. Таке могли собі дозволити лише найхоробріші воїни. Це був виклик для ворога здобути гарний скальп-сувенір. Хоча, до приходу білих, індіанці не знімали скальп з убитого неприятеля. Першими почали платити за скальпи вбитих із ворожих племен середньовічні голландці.
Саме ірокезам належить традиція закопувати й розкопувати "сокиру війни". Посланці всіх племен сходилися біля священного дерева, клена, в коріннях якого закопували пофарбований у червоний колір томагавк. День вдячності кленові був першим весняним святом. Тоді збирали кленовий сироп, який заміняв цукор. Але найбільше ірокези любили новий рік, зустрічали його на початку лютого. У масках бігали ватагою по селищу, співали, грали в обрядові ігри - майже як наші колядники.
Усі внутрішні справи племені вирішувала рада жінок. Парафією чоловіків були війна й полювання. Ініціатива розлучення йшла від дружини. Воїн міг прийти додому, а всі його речі - на вулиці. Причини загальнолюдські - п'є, не приносить додому їжу, принижує. У деяких індіанських племен було багатоженство. Ірокези брали шлюб з однією жінкою, але романтичні стосунки не заборонялися. Можна було підбивати клинці й до іншої молодиці. Для цього закохані грали на спеціальній приворотній флейті. Напряму казати дівчині про почуттях в індіанців не заведено.
В історичних архівах є записи, що можна було кілька днів їхати сливовими садами ірокезів. Але основні культури - гарбуз, квасоля й кукурудза. Їх саджали разом. Гарбузи своїми листками захищали землю від палючого сонця, квасоля обвивала кукурудзу.
Інша назва цього союзу племен ірокезів - народ довгого будинку. Вони жили кланами до сотні людей у довжелезних шалашах. Посередині центральний прохід із вогнищами і комірки, подібні до купе поїзда. Будь-яка людина в будь-яке місце могла прийти і взяти що треба.
Коли в ірокезькій родині помирала дитина, вони йшли до білих і крали собі маля. Називали ім'ям померлого й ставилися як до члена племені.
Індіанець мав щонайменше два імені. Перше - дитяче, це просто прізвисько. Коли хлопчик ставав повнолітнім, він ішов у ліс. Там постився й молився, доки не побачить видіння, де до нього прийде дух покровителя - ведмедя, вовка чи іншої тварини. Якщо чоловік більше не проявляв ніяких талантів і не робив геройських вчинків, то все життя мав це підліткове ім'я свого покровителя.
Снам приділяли величезне значення. Через побачену вві сні образу могли розпочати війну із сусідами. Розфарбовувалися для бою індіанці зазвичай хаотично - залежно від того, що підкаже дух-покровитель уві сні. Головне залякати ворога. Чорний був кольором перемоги, наносився на обличчя попелом згаслих ворожих вогнищ. Для ірокезів священним був червоний. Змішували вохру з борсучим жиром і обмащували все тіло. Червоним викликали прихильність сонця, жир захищав від комарів. Індіанців тому й назвали червоношкірими.
Геноцидом корінні американці вважають знайомство їх з алкоголем. Їхньому організму бракує ферменту, що розщеплює спирт. Коли вождь Понтіак осадив фортецю Детройт, від знищення місто врятувало те, що індіанці перехопили караван із бренді. Упилися, перерізали один одного. А живих після цього напівпритомних перестріляли, як у тирі.
2 
1
Комментарии