"Віддайте дитину фюреру!" – плакати з таким закликом з'явилися на вулицях німецьких міст невдовзі після 12 грудня 1935-го. Того дня за наказом рейхсфюрера СС Генріха Гіммлера засновано організацію для матерів-одиначок Lebensborn – "Джерело життя". За сімейним законодавством Німеччини, народжена поза шлюбом дитина не мала права на спадщину батька. Крім того, неповні сім'ї традиційно піддавали громадському осуду. Понад 800 тис. молодих німкень щорічно робили аборти, остерігаючись злиднів і ганьби. Почувши цю цифру, Гіммлер обурився:
– Якщо чудова кров, основа нашого народу, не примножуватиметься, ми не зможемо запанувати над світом.
Lebensborn, за задумом Гіммлера, мав стати "фабрикою арійців" для створення "ідеальної нордичної раси". Спочатку в країні заснували мережу пологових будинків-притулків для зневірених жінок. Приймали туди не всіх: кандидатки повинні були документально підтвердити своє німецьке походження від 1800-го року, надати довідки про відсутність судимостей та психічних хвороб у близьких родичів і пройти расову експертизу. Перевагу мали світлокосі та блакитноокі породіллі. Перше з дев'яти відділень "Джерела життя" відкрили в передмісті Мюнхена, у колишній садибі письменника Томаса Манна, який незадовго до того емігрував до Швейцарії. Майбутніх матерів на час вагітності опікали в санаторних умовах. Народивши дитину, вони могли самостійно опікуватися малям і отримувати грошову допомогу. Якщо мати не хотіла, новонародженого передавали на виховання до притулку, а звідти – на всиновлення в сім'ї офіцерів СС. Жінкам гарантували анонімність.
Під час Другої світової війни Lebensborn відкрив філії в окупованих країнах, у кожній – зі своєю специфікою. У Норвегії, наприклад, це були клуби знайомств місцевих дівчат із офіцерами вермахту й СС. Серед приблизно 12 тис. народжених там дітей була й майбутня солістка групи ABBA Фріда Лінґстад. У Польщі, Росії, Україні й Білорусі організація займалася "пошуком арійської крові". Світловолосих та яснооких малюків часто відбирали в батьків посеред вулиці, іноді під час каральних акцій. У притулках "Джерела життя" їм обміряли черепи – так визначали расову придатність. Якщо відповідали "арійським" вимогам, давали давньогерманські імена – як-от: Зіґфрід, Тор, Інґеборґ – і навчали німецької мови.
По війні з вивезених зі Східної Європи до Рейху приблизно 200 тис. дітей зуміли віднайти й повернути на батьківщину заледве 30 тис. Решта залишилися в Німеччині у прийомних родинах. Серед них і підприємець із Гамбурга Фолькер Гайнеке. 1975-го, перебираючи по смерті батьків родинні папери, він несподівано довідався, що не був їхньою рідною дитиною – знайшов довідку з Lebensborn про всиновлення. В архіві цієї організації вціліло його досьє. З нього довідався, що від народження називався Сашко Літо й походив із Криму. Його, 2-річного, 1943-го забрали німецькі солдати під час військової операції коло селища Комунар. Далі русявий хлопчик – у досьє збереглися його дитячі фото – потрапив до спецбудинку "Джерела життя" в польському місті Лодзь. Там його собі уподобав високопоставлений член СС і багатій Адальберт Гайнеке.
Фолькер їздив до Криму, щоб віднайти своїх кревних. Без результату: кілька старожилів згадали, як солдати СС тягнули за руку заплаканого малюка, але що сталося з його батьками – ніхто не знав. Гайнеке відвідав в Україні вісім сімей із прізвищем Літо, однак виявилося, що вони йому не родичі.
– Я розмовляю німецькою, у мене німецькі звички, і я звик бути німцем, – сказав Фолькер Гайнеке в одному з інтерв'ю. – Я вдячний прийомним батькам – вони обожнювали мене, дали чудове виховання й освіту за кордоном. Але все, про що я зараз мрію, – це покласти квіти на могилу своєї російської матері.
Під час арешту студенти гавкали, наче собаки
Увечері 10 грудня 1907 року в Лондоні близько тисячі студентів-медиків і ветеринарів вчинили бійку з 400 полісменами біля першого в історії пам'ятника піддослідній тварині. "Під час арешту вони гавкали, наче собаки", – обурювався репортер одного з видань.
Цей конфлікт у британській столиці тривав понад чотири роки. Почалося 1902-го з випадку в Лондонській медичній школі для жінок. На лекції фізіолог Вільям Бейліс проводив показову операцію на шлунку живого собаки. У нього раптом смикнулася лапа. Дві студентки, які входили до організації захисту тварин, вирішили, що викладач не вколов псові знеболювального, й написали про це гнівну статтю. Професора викликали до суду за жорстоке поводження із собакою, бо закон забороняв вівісекцію – хірургічні операції-досліди над живими тваринами – без наркозу. Перебіг справи активно обговорювали в пресі. Хоча Бейліс довів свою невинність, історія Каштанового Пса – так назвали жертву медичного експерименту – розчулила громадськість. Йому поставили пам'ятник у вигляді фонтана-водопою із бронзовою фігурою нагорі (на знімку). Міська влада виділила місце, а гроші – $770 тис. на сьогодні – зібрала Світова ліга проти вівісекції. На постаменті помістили дві гранітні чаші для пиття – одну на рівні зросту людини, другу – собаки. Це мало символізувати їх примирення.
На цьому історія й закінчилася б, якби автори монумента не викарбували на ньому: "У пам'ять про закатованого до смерті Каштанового Пса. 1902 року вівісекції піддали 232 собаки. Чоловіки й жінки Англії, доки це триватиме?" Студенти-медики й ветеринари сприйняли це за провокацію проти науки й кілька разів намагалися відбити напис. Урешті-решт міська влада поставила біля пам'ятника поліцейських. Майбутніх ветеринарів це не зупинило. Серед них виникла традиція у ніч після іспиту напиватися й юрбою громити кувалдами пам'ятник Каштановому Псу. До цього їх підштовхували й ображені викладачі. "Коли миролюбний студент молотком розбивав той собачий монумент, він спирався на почуття відповідальності перед професорами, однокурсниками і, нарешті, перед країною й королем. Своїм вчинком він підтримує порядок", – виправдовував студентів British Medical Journal. Ремонт і охорона Каштанового Пса міській скарбниці Лондона обходилися щорічно у $93 тис. на сьогоднішні гроші. Урешті-решт 1910-го мерія постановила знести пам'ятник.
11 грудня 1917 року, під час Першої світової війни, британський Єгипетський експедиційний корпус відкинув турецькі війська й коло полудня зайняв Єрусалим, що протягом 400 років належав Османській імперії. Головнокомандувач переможців генерал сер Едмунд Алленбі, якого за крутий норов прозвали Кривавим Бугаєм, віддаючи шану Святому місту, не в'їхав у нього на коні, як робив це зазвичай, а разом зі своїми офіцерами ввійшов через Яффські ворота пішки. По закінченні війни Велика Британія на 30 років отримала Єрусалим і Палестину в управління за мандатом Ліги Націй.
12 грудня 1098-го французькі й італійські хрестоносці на шляху до Єрусалима захопили сирійську фортецю Мааррет-ен-Нууман і вирізали там до 20 тис. мирних жителів. Виснажені дворічним походом і штурмом мурів лицарі не знайшли в місті запасів їжі. Хрестоносці опустилися до людоїдства. "Доводилося варити дорослих сарацинів у котлах, а дітей насаджувати на рожни і смажити", – повідомляє хроніст Ральф Коен. "Дехто шматочками здирав з мерців шкіру й відварював", – доповнював в іншій хроніці анонімний свідок.
16 грудня 1942 року, під час німецької окупації, начальник поліції Борисполя під Києвом заборонив затемна підходити до залізниці ближче як на 5 км. Охороні було наказано стріляти в кожного, хто порушить дане розпорядження, без попередження – окупанти боялися диверсій. Ті, хто жили біля залізничного полотна, не мали права виходити вночі зі своїх помешкань.
2 
1
Комментарии