Головняк

В аеропорту Шарму повно дітей. Сидять на пакетах, долівці, колінах. Сплять на сидіннях, руках, у рюкзаках. Ганяють тачки, будують будиночок із пустих пакетів від соку, прилипли лобами до скла, виглядають літак, кришать солодкі снеки під стільці.

— Поднимись с пола, дрянь! Я сейчас по стене тебя размажу! — пронизливий крик раптом вривається в цю дитячу ідилію. Діти на долівці ціпеніють, соковий будиночок валиться, хтось із малюків перелякано роззирається в пошуку батьків. Хлоп'я в кепці з ніндзя-черепашками втискає голову в плечі й полотніє. На вигляд йому 3–4 роки.

Кругленька мама-блондинка, яка налякала малечу, впускає на долівку два пакунки з написом "Дьюті фрі", й владним кроком — руки в боки — наближається до руїн будинку з пачок із-під соків. Хлоп'я в кепці намагається встати й тут же отримує по шиї. Кепка злітає геть. Малий хнюпиться, але не плаче, тримається.

— Ты как за ним смотришь? Ты, бл… ть, охренел! Он уже все дерьмо на себя собрал. Где тебя носит? — це вона вже кричить до худого чоловіка, який із сандвічами в обох руках повертається з кав'ярні.

Якась жінка в пенсне з сидіння навпроти тихо подає малюкові кепку.

— Извините, Бога ради! Сорри, извините! — розкланюється перед нею мама-блондинка. — Дети — сплошной головняк!

Жіночка нервово махає руками, пробує всміхатися — мовляв, "ноу проблем". За мить пересідає на сидіння подалі.

— Рашен? — переглядаються поміж собою касирки у формі стюардес у "Дьюті фрі". — Рашен! — відповідає їхній колега.

А я червонію. Бо їхні паспорти під синіми обкладинками — наші.

×