Не пора

Народний гумор: по виборах приходить Янукович до ­ворожки дізнатися про своє майбутнє. Вона питає: "А що вам нині ­снилось?". "Картошка," – каже Янукович. "Ну, тоді все ясно: вас восени вибрали, а на весну посадять".

Останні вибори у свій спосіб ілюструють стару тезу Макіавеллі: вільне місто чи державу вільних людей легше завоювати, ніж втримати. Що не роби, як не старайся, вони ніколи не забудуть своєї колишньої свободи. І за першої ж можливості спробують її собі повернути.

Ця теза стосується як усієї України, так – і чи не в першу чергу – її столиці. Український ландшафт має тепер нову конфігурацію: головним реальним супротивником Донецька є вже не Львів, а Київ. Саме тут 2004 року українці розсмакували свободу, і, як виглядає, заразилися її вірусом. А історія показує: масові рухи перемагають лише тоді, якщо вони мають за собою столицю.

Є ще одна погана новина для Януковича. Логіка авторитарних режимів змушує постійно демонструвати свою силу. Два з половиною роки "регіонали" старанно створювали враження, що можуть ­легко, без серйозних перешкод, підім'яти під себе Україну. Вибори ж показали, що так більше не є. І як тільки режими на зразок Януковичевого виказують слабину, їх кінець не за горами.

Опозиція загрожує Януковичу великими неприємностями. У кращому випадку обіцяє імпічмент, у гіршому – гільйотину в "Межигір'ї".

Останні вибори у свій спосіб ілюструють стару тезу Макіавеллі: вільне місто чи державу вільних людей легше завоювати, ніж втримати. Що не роби, як не старайся, вони ніколи не забудуть своєї колишньої свободи. І за першої ж можливості спробують її собі повернути. Ця теза стосується як усієї України, так – і чи не в першу чергу – її столиці

Зрозуміло, що між словами і ділом пролягає прірва. Особливо в Україні. А особливо в українській політиці. Тому Янукович

може поки що не боятися погроз, формувати більшість у парламенті та ­навіть старатися виграти вибори 2015 року. Але, припустимо, ради експерименту, що все поточилося так, як хоче опозиція чи розказує наш анекдот, і Януковича у найближчі місяці таки посадили. Що би змінилося тоді в Україні?

Зникла би пряма й безпосередня загроза політичних розправ, дерибану та повної міжнародної ізоляції – скажете ви. І напевно будете праві.

Тільки як історик хочу звернути увагу на таке: деякі країни легко ­починають революцію – але потім довго не можуть її закінчити. Вони бігають по зачарованому колу, коли кожен новий уряд не ­кращий від попереднього. Хто пам'ятає зараз, що Каддафі та інші ­лідери, яких змела арабська весна 2011-го, самі 30–40 років тому були ­революціонерами?

Цими тижнями минає друга річниця перших масових демонстрацій у Тунісі, що поклали початок арабській весні. Два роки по тому аналітики ставлять запитання: чи ефективною була ця революція. ­Революційні мрії та надії випарувалися. У Бахрейні, Єгипті, ­Ємені, Лівії та Сирії не з'явилося жодного лідера чи партії, що змогли би накреслити та забезпечити цивілізаційний прорив своїх націй. ­Натомість триває гостра боротьба за владу – боротьба без правил, цінностей та видного кінця. Висновок аналітиків: "Історія не пішла вперед. Вона посковзнулася на узбіччі".

Весною і влітку 2011-го арабських революціонерів закликали ­вчитися на помилках помаранчевої революції. Тепер, виглядає, ­прийшла черга українській опозиції придивитися до не надто втішного досвіду арабської пост-революційної осені.

Що вигідно вирізняє українську політику від арабської, то це наявність харизматичних лідерів. Це значною мірою завдяки ­їхній ­харизмі український виборець голосував за їхні партії. Але забери лідерів-харизматиків, що зостанеться від цих партій? Чи багато ви чули під час виборів про їхні програми, візії чи стратегії? Тут, на жаль, українська ситуація подібна до арабської.

А головне: цивілізаційні прориви відбуваються тоді, коли еліта має політичну волю змінювати суспільні цінності. Поки що серйозні ­розмови про цінності тривають лише серед членів громадянських ініціатив – таких як "Перше грудня", руху "Чесно", колишньої Унівської, а тепер Нестерівської групи тощо. Але ці дискусії не є доменом політичних партій.

Поки цього не сталося, треба молитися, щоб Януковича не посадили до весни, а навіть до виборів 2015 року. І не тільки молитися, а й вимагати від опозиції зробити ту "домашню роботу", що вона занедбала 2004-го.

Щоб скористатися плодом змін, треба дати йому визріти, – і насамперед інтелектуально. Інакше нас знову годуватимуть скороспілками, з усіма відповідними наслідками

×