Що то за предиво

Щороку 24 – 25 грудня слухаю польське радіо, коли воно передає колядки – польські та інших народів. Наприкінці минулого року мені повезло. Я почув колядку, яку не чув від дитинства. Польсько-українська джазова група Babooshki (не плутати з удмуртськими "Бабушками") заспівала "Що то за предиво". Дві солістки, українка і полька, виконували по черзі куплет за куплетом своєю мовою, а останній – разом українською.

Моє везіння полягало в цьому останньому куплеті: я його начисто забув. Пішов в інтернет. Пару проведених там годин переконали мене у двох речах. По-перше, я не один такий забудькуватий. Майже всі, хто співають цю коляду, – Оксана Білозір, хор "Трембіта", архімандрит Полікарп із Сергієм Бакаєм, хор храму святого Ніколая у Москві та інші – обмежуються двома першими куплетами.

По-друге, пройшовшись по YouTube та ­gettune, я відкрив для себе, що в останні 10 років ця колядка зробила запаморочливу кар'єру. Її заспівали декілька академічних хорів від Мангеттена до ­Ново­кузнецька, включно зі славетними ­King's Singers із британського Кембриджа. Не здивуюся, якщо вона стане другою найвідомішою – після "Щедрика" Леонтовича – українською колядкою у світі.

Мене дивує, однак: якщо ця колядка так швидко шириться по земній кулі, то чому вона досі така маловідома в Україні?

Колядок на українському радіо й телебаченні нема, бо їх нема на російському. А перше, свідомо чи несвідомо, мавпує друге

Маю кілька відповідей. Перша: ми співаємо те, що чуємо з радіо чи телевізора. ­Колядок же на українському радіо й телеба­ченні нема, бо їх нема на російському. А пер­ше, свідомо чи несвідомо, мавпує друге.

Чеслав Мілош колись написав, що польська культура закорінена в минуле, а російська задивлена в майбутнє. Тому в Польщі не могло виникнути питомого більшовизму, з його радикальним винищенням традиційної, особливо народно-церковної культури.

Україна історично знаходилася між Польщею та Росією й успадкувала певні риси однієї та другої. З одного боку, тут є цілі території, де все уявлення про коляду зводиться до "дайте, дядьку, п'ятака". А є Західна Україна, де далі колядують. Що більше: те, що ми називаємо українськими колядками, має виразне західно­українське коріння. Пісень "набожних", на відміну від гімнів та славословій, православний устав не знає. Колядки, як і вертеп, перейшли в українську культуру з католицької традиції через уніатів. Коли ми надибаємо на колядки у Шевченка і Гоголя, або слухаємо, як Іван Козловський співає "Нова радість стала" у московському Большому театрі, ми не здогадуємося, що їхнім першоджерелом була видана 1791 року в тоді ще "уніатському" Почаєві збірка церковних ­пісень "­Богогласник".

Греко-католицька культура до ХІХ століття була ялова. Нова Різдвяна культура, з церков­ними колядками і вертепом, стала чи не єдиною тривкою традицією, якою тодішнє "уніатство" встигло запліднити православ'я на українських землях. Але як тільки україн­ські землі перейшли під Росію, російські ­орто­докси зачищували місцеве православ'я від усього того, що попахувало католицькою "­зіпсо­ва­ністю" – подібно, як пізніше комуністи боролися проти Різдва як "опіуму для народу".

Але колядки тяжко знищити. Вони заразливо привабливі, бо несуть на собі печать часу, в якому постали – барокова музика з її простою, а дуже красивою мелодикою. А їхні слова промовляють до нас в особливий спосіб. Послухайте останній куплет "Що то за предиво": безіменний автор так пройнятий Різдвом, що не випрошує собі земних благ, а лише слави родженому. Це, словами Франка, є знаком правдивої поезії, "яка розширює добре чуття чоловіка далеко поза рамки тісного егоїзму і доставляє йому тим найчистішу радість".

І тут доходимо до суті. Мережковський писав, що Росія ніколи не мала чоловіка, а тільки ґвалтівників – монголів, царів, більшовиків. А коли ґвалт, тоді не до коляди. Бо та остання підносить над рівнем "папи (хліба), каки, люлю" – того, що уподібнює наше життя до скотинного існування. Скотом же легше управляти. Головне час до часу, на шляху від стайні до бійні, подавати йому жуйку у вигляді телевізійної новорічної тягомотини з Баскова-Леонтьєва-Зеленського, під салат олів'є та привітання чергового ґвалтівника – президента

×