Дмитро Дорошенко домігся приєднання Криму до України

5

Фото: иллюстрации предоставлены издательством "Темпора"

"Познайомили мене якось із одним жидівським підприємцем, – описує Дмитро Донцов епізод у своїх спогадах про Київ 1918 року. – В бігу розмови запитався він мене, "чи довго буде Україна". Я не зрозумів докладно й запитався, про що йому ходить? Тоді він заявив, що має намір накручувати фільм "Мазепа", тому й поставив мені те питання. "Бо, самі понімаєте, коли Україна буде тільки коротко, то імпреза не оплатиться".

У таких непевних політичних умовах довелося працювати Дмитрові Дорошенку, міністрові закордонних справ Української Держави за гетьмана Павла Скоропадського. Головною метою зовнішньої політики Дорошенко вважав "визволення з-­під опіки союзників, німців та австро­угорців, а поки що – використовувати їх вплив і оружну допомогу для об'єднання всієї української території". Уточнював, що цього можна досягнути лише після зміцнення внутрішньої організації держави та формування власних збройних сил. Але це не вдалося ні Грушев­ському, ні Скоропадському, ні Петлюрі. Тобто, політикам, ­значнішим за Дорошенка. Та йому й не дуже довіряли. Недарма офіційно його посада звалась навіть не "міністр", а "управляючий міністерством" – фактично виконувач обов'язків. ­Дмитро Дорошенко провів у міністерському кріслі півроку, і після того більш ніж половину життя жив за кордоном.

Міністром закордонних справ Української Держави ­Павло Скоропадський призначив Дмитра Дорошенка в травні 1918 року. Якийсь час склад уряду не затверджували, і ­гетьман ніяк не міг вирішити, хто очолить зовнішньополітичне ­відомство. Сам Скоропадський у "Спогадах", написаних одразу по скиненні з гетьманства, визнає, що просто не мав іншої кандидатури: "Министр иностранных дел, Дмитрий ­Дорошенко, был не совсем подходящим. Его никто не признавал. И украинцы, и великороссы его одинаково не любили. К сожалению, у меня первое время некем было его ­заменить. ­Да, впрочем, это и неважно было: почти все время Гетманства внешняя политика находилась в моих руках, руках Палтова (заступника Дорошенка. – "Країна") и отчасти Лизогуба (прем'єра. – "Країна"). Дорошенко вел только галицийскую политику. У него было много друзей во Львове, и он постоянно возился с этими украинскими делами. Он был ярым украинцем, но несколько смягченного типа, в смысле шовинизма. Собственного мнения он не имел, руководился, главным образом, тем, что скажут о нем в украинских кругах. Но так как он попал в кабинет, где шире ­смотрели на вопрос строительства государства, нежели на это смотрели наши украинцы, то он в кругах последних тоже не был правоверным и от него отказывались. Он так, кажется, и сидел до конца между двумя стульями".

Гетьман, тоді ще затятий федераліст, мав підстави не ­любити Дорошенка. Під час офіційного візиту міністра до Берліна, на зламі жовтня–листопада 1918­го, один із німецьких політиків запитав його думку про перспективи самостійності та федерації для України.

– Ідея федерації не чужа в українській історії, тільки ­спроби федерації досі не були для України щасливі, – відповів Дорошенко. І додав – всупереч офіційній позиції гетьмана та його уряду. – Тепер для нас питання федерації не є актуальним. А що буде далі – побачимо.

Це було за декілька днів до появи 14 листопада 1918-­го гетьманської грамоти про федерацію України з майбутньою небільшовицькою Росією. Тоді ж Дмитро Дорошенко довідався про свою відставку. Закінчує Павло Скоропадський характеристику свого міністра так: "Я всегда считал, что на пост министра иностранных дел нужно человека, несравненно более широко образованного. Один уже факт полнейшего незнания языков сильно вредил ему". Та вже за сотню сторінок гетьман пише: "Внешнюю политику, собственно говоря, вел я вместе с Дорошенко и Палтовым".

Олександр Палтов – колишній камергер і царський урядовець – був "сірим кардиналом" у гетьманському ­уряді. У спогадах Дмитро Донцов, який за Гетьманату очолював Українську телеграфічну агенцію – державне інформагентство, описує прикметний епізод – дипломатичний раут у червні 1918 року: "На прийняттю трапився зі мною комічний інцидент. На другім кінці стола, коло Мумма (посол Німеччини в Українській Державі. – "Країна") і австрійців, – вставали й говорили промови. На моїм кінці, маючи цікавих співрозмовців, я, зайнятий ними й добрим вином, не звертав уваги на промовців, серед яких був і Дорошенко. Коли посол Мумм попросив мене перекласти по­німецьки промову, щойно виголошену по­українськи Дорошенком, я мусив встати і заімпровізувати переклад промови, якої я не слухав, але яку в тих обставинах повинен був би виголосити міністер заграничних справ. Хутко по тім Палтов підійшов до мене і з веселим обличчям шепнув: "Галупчік, Ви вєліколєпно пєрєвєлі!" Очевидно, Дорошенко й не здогадувався, який вплив у міністерстві закордонних справ мав його заступник. Бо сам згодом писав: "Палтов не тільки мені не заважав, але навпаки, був дуже корисним: це була дуже розумна, здібна й енергійна людина, яка вміла знайтися в усяких обставинах і поводилась із великим тактом".

Визнавав, що "зовсім не був гетьманцем", коли в травні 1918­го прийняв від Скоропадського міністерський портфель. Але зробив це, бо був упевнений, що "традиція української національної державності мусить піддержуватися в кожній, хоча б, може, й переходовій, тимчасовій формі державності". І вже потім, коли "придивився до державної праці гетьмана і тих перспектив, які вона одкривала для нашої національної справи, зробився, дійсно, "гетьманцем". ­Дорошенко схилився до того, що "гетьманство було і єсть найбільш відпо­відною формою організації самостійної української держави".

Справжнім "гетьманцем-державником" він став уже на еміграції, під впливом найвідомішого ідеолога українського монархізму – В'ячеслава Липинського. Дорошенко, як міністр закордонних справ, призначив того послом у Відні. У 1920–1921 роках обидва брали активну участь у становленні Українського союзу хліборобів-­державників – гетьманського руху на еміграції. У 1920­х разом видавали журнал "Хліборобська Україна": головний редактор – Липинський, завідувач відділу хроніки й бібліографії – Дорошенко.

Чи Дмитро Дорошенко, фаховий історик, був добрим політиком? "Єдинонеділимці", які перечікували російську більшовицьку бурю в гетьманському оточенні, пишуть, що – ні. Приміром, один із них залишив такий пасаж: "Министром иностранных дел был назначен украинец Д.И. Дорошенко, замечательный главным образом своей красивой наружностью…" А Василь Зіньківський – міністр сповідань у кабінеті прем'єр­міністра Федора Лизогуба – згадував, що Дорошенка уявляв людиною не дуже розумною в питаннях політики, але "себе на уме", "сдержанным и скрытным, честолюбивым, основательным и солидным, но непобедимо провинциальным". І гріх його такий: "Словесная "незалежність" Украины его больше волновала, чем трезвый учет реальных будущих отношений Украины и России".

З українського табору йому теж не сипали компліментами. Михайло Грушевський, політичний противник Дмитра ­Дорошенка, характеризував його як "амбітну, владолюбну та шанолюбну людину". Той у відповідь називав Грушевського "тяжким чоловіком". Володимир Винниченко, коли дізнався, що Дорошенко опинився серед міністрів Скоропадського, нарік його "зрадником і мерзавцем". Однопартійці, очевидно, думали так само – після призначення міністром його виключили з Української партії соціалістів-­федералістів навіть без попередження. А для самого Дмитра Дорошенка була важлива не форма, а зміст: "Є Українська Держава, і я служу їй, а не тій чи іншій партії".

Зрештою, Дорошенко не був безпомічним урядовцем. Саме він добився ратифікації Берестейського миру й саме при ньому Україну визнали близько 30 держав світу.

Не бракувало йому й рішучості, як­от у серпні 1918 року із приєднанням до України Криму. Місцевий крайовий уряд із колишніх царських чиновників на чолі з генералом Матвієм Сулькевичем опирався визнавати над собою владу гетьмана Скоропадського. Відмовився приймати урядові телеграми українською. "Не було потреби воювати з Кримом. Досить було проголосити економічну блокаду півострова, – пише Дорошенко у другому томі своїх "Споминів". – Я настояв у Раді міністрів на проголошенні "митної війни"; було спинено всякий товаровий рух і морську комунікацію, за виїмком того, що йшло на потреби німецьких залог у Криму. Наближався збір урожаю фруктів, що того року випав дуже гарний. Кримські садоводи потребували шельовок на ящики для фруктів, стружок, опилок для упаковання. Все те звичайно привозилось з України, але тепер довіз був спинений. Потребували також цукру для консервування фруктів, дров для сушки – і всього цього теж не було. Нарешті треба було для населення хліба. За пару тижнів ціни на продукти в Криму страшенно підскочили. Урожай почав гнити без консервування, становище садовників зробилося катастрофічним".

Результат: за місяць, у середині вересня, до Києва прибула кримська делегація для переговорів про об'єднання з Українською Державою. Блокаду зняли – українські зерно й цукор знову попливли на півострів. "До нас переходила фактична влада над Кримом, – пише Дорошенко. – Але з цього всього Українська Держава не встигла скористати. Вже наближалась хуртовина, що змела її саму з лиця землі"

×