Побачити демократію

Їду до Баку з азербайджанкою ­Ґюляр. Вона вивчає політологію у Тбілісі. ­Нарікає на режим Ільхама Алієва:

– Кілька років тому я утворила громадську організацію, що стежила за виборами. Тоді її заборонили. Мене не взяли до університету. Офіційна причина – погана успішність. Але ще пані, яка приймала документи, сказала, що надій немає. Бо я, мовляв, опозиціонерка.

Ґюляр навчалась у Лондоні, а пізніше перевелася до Тбілісі.

– У Грузії мені подобається. Вона бідніша за Азербайджан, але справжня країна можливостей. Можна почати все з нуля, навіть якщо нічого не маєш.

Хочеться вірити, що ми – новий Сингапур

Хоче залишитись у Тбілісі. Але її хлопець проти. Живе в Баку, займається комп'ютерами. Вранці зустрічає Ґюляр з червоною трояндою, забирає її сумку і тисне мені руку.

У Баку інша азербайджанка – моя хороша знайома Нармін, – проводить екскурсію містом. На кожному ­кроці – ­мудрі вислови Алієвих. Ґейдара, який помер 2003-го, і теперішнього президента, його сина Ільхама. При вході в метро: "Країна стає гарнішою, новішою, сучаснішою. Ільхам Алієв". ­Питаю в Нармін, чи справді все кон­тролює один клан.

– Так, але ми до цього з гумором ставимося. Зате швидко покращується економіка, хороші соціальні умови. ­Хочеться вірити, що ми – новий Сингапур чи Тайвань. Там же теж із демократією не надто, – підморгує.

У поїзді назад у сусідньому купе – азербайджанська родина. Виявляється, з Ірану. Молода пара зустрілася в Баку. Навчалася в університеті, куди не взяли Ґюляр. Жінку звати Фазіля. З чоловіком уже отримали громадянство. Вона працює в бізнесі, а він має якусь чиновницьку посаду. Розповідають, що іранських азербайджанців у Баку більшає. Їм там цікавіше, ніж у Ірані.

Вагоном бігають двоє хлопчаків – їхні діти. Питаю, чого їдуть до Грузії.

– Ну, бо нарікають, що в Азербайджані немає демократії. А в Ірані – тим більше. Хочемо подивитись, яка вона.

×