Хлопці з Бандерштадту

– Бабо, знімайте образи! – Олег приміряється, у який кут приліпити Оззі Осборна. Тримає величезний плакат рок-кумира.

– Не дам знову цих чортів у хаті вішати, – каже баба.

Історію розповідає мені за пивом перед концертом Ігор Мельничук – бас-гітарист "Братів Гадюкіних". Я теж маю що згадати про спільного товариша Олега Калитовського.

– Олег для мене – справжній батяр, зразок вуличного дотепника із специфічним, чисто львівським почуттям гумору, – кажу. – Наприклад, може підкотити до жіночого монастиря, зачепити якусь черницю і, наче жаліючи, пообіцяти показати голого мужчину. Бо вона ж, напевно, не бачила, а, мабуть, хочеться.

– "Ми – хлопці з Бандерштадту" – насправді пісня про батярів, – Мельничук продовжує розмову про турне "Гадів". – Люди постійно вимагали заспівати її. Ми не хотіли підставляти Львів, бо ж ніхто історії не знає, праць Степана Бандери не читав. Вірять пропаганді про фашистів на Галичині. Заспіваємо – а газети напишуть, що відбувся "бандерівський шабаш". Пропаганда ж з усіх боків іде, а шахтарі – міцні чуваки. На них силою вишиванку не одінеш.

У відповідь згадую, що в армії моїми дідами були такі "шахтарі" з Луганщини. Мали гітару, а я знав пісні "Гадюкіних". Це стало головним номером їхніх посиденьок за самогонкою після відбою. Мене ж сержанти не чіпали, бо мав авторитетних прихильників серед дембелів.

– Руслана Лижичко – молодець. Їздить на Донбас, міняє наших заручників, – затягується цигаркою Ігор. – Я б сам поїхав із подібною місією. Але нас там мало хто вже пам'ятає. Хоча, коли виступали в 1990-х, у людей очі горіли. Але наша еліта так вдало провела ці 20 років, що тепер там відраза до всього українського.

Наприкінці концерту публіка вимагає у "Гадів" співати про Бандерштадт. Натомість удруге чують "Пилип з конопель". Але "бандерівський шабаш" таки відбувається – у черзі до гардеробу кияни хором затягують "Ми – хлопці з Бандерштадту". Пам'ятають.

×