– Скінчилась горілка, скінчилося вино, скінчилась і закуска, пішов я в кіно, – горлаю я 10-річний собі для настрою, сидячи на дідовій сливі.
У село на Дніпропетровщину малим приїжджав щоліта. Старші двоюрідні брати не дуже охоче приймали мене до свого гурту.
– Ти ж – українець, чого по-руському балакаєш? – діставали.
Цим доводили мене до сліз. У своєму київському дворі я мав протилежний імідж. Говорив теж російською. Але коли з мамою їхали відпочивати в Геленджик, кидав до валізи український переклад Жюля Верна. А напркінці 1980-х столицею поповзли чутки, що тебе можуть перестріти "рухівці", спитати, як буде українською "галстук" і за неправильну відповідь натовкти пику. І сусід Сєрьожа Павлов звернувся по консультацію саме до мене. Хоча пізніше він таки заплутався і стверджував, що українці на шиї носять "ліжечко".
1989 року для дітей у Києві українська раптом перестала бути мовою лише мультиків і книжок видавництва "Веселка". Популярною стала смішна пісня про "Пішов я в кіно". Мала куплети про Брюса Лі, Рембо, Шварценеґґера. Її і привіз я на Дніпропетровщину. Почули пісеньку мої брати, щиро погиготіли. А наступного дня мене вперше взяли з собою на колгоспне поле красти огірки.
Пізніше дізнався, що пісенька складена була на мотив "Піду втоплюся у річці глибокій" лауреата першого фестивалю "Червона рута" Андрія Миколайчука. В ліричного героя насправді "скінчилось кохання, скінчилося все". Я виріс і весь час стежив за фестивалем, якому нещодавно виповнилося 25 років.
Пару днів тому п'ємо після роботи пиво з другом дитинства Андрієм.
– Колись же "Рута" і в Донецьку, і в Севастополі з Сімферополем проходила. Але це ніяк не вплинуло на місцевих, – кажу.
– У них, значить, інші старші брати були, – відповів друг.
1 
1
Комментарии