Не треба поліції

У коридорі голосно кричала жінка. Я спочатку думала, що мені це мариться — було зарано і я лише виборсувалася зі сну.

Прислухалася. Жінка замовкла. А потім закричала знову.

Похапцем одягаюся, відчиняю двері в коридор. Бачу молоду, вродливу жінку, одягнену в модний спортивний костюм, кросівки, навушники на шиї. Вона грюкає у двері й обливається сльозами:

— Валера! Открой! Открой же! Ну сколько я могу тебя просить?!

Рвучко повертається до мене й сідає на підлогу. Ридає аж до гикавки.

Питаю, що сталося. Плаче і мовчить. Пропоную викликати поліцію. Вона піднімає голову:

— У меня нет времени с вами разговаривать, — і знову плаче.

— Це ваше помешкання?

— Нет, я с ним здесь живу. Он меня не пускает в квартиру, — захлинається слізьми. — Там мои вещи. Он меня мучает. Всё время мучает. Я ушла на пробежку, а он закрылся, — піднімається і знову починає гамселити у двері.

Я берусь за мобільний і кажу:

— Треба викликати поліцію, хіба ви не розумієте?!

Вона раптом спиняється, наче наштовхнулася на невидиму стіну, і повільно розвертається до мене.

— Вызывайте полицию. Пожалуйста, вызывайте полицию.

— Підемо до мене, я зроблю каву, і зателефонуємо, — пропоную.

Мовчить. Раптом різко відчиняються двері в квартиру так, що я не можу побачити свого сусіда. Жінка рвучко підводиться:

— Не надо полицию, он же открыл, видите?

Ввечері виходжу з ліфта і йду до їхніх дверей. Натискаю на дзвоник. Двері одразу відчиняються. Вона. Стоїть, дивиться, мовчить.

Питаю одним поглядом: ну, як? Знизує плечима. Показую на свої двері — приходь, раптом що. Вона притискає руки до серця і кричить у глибину квартири:

— Это не к нам!

А я весь вечір прислуховуюся до тиші в коридорі.

×