Провідала рідний Луганськ. За останні роки місто сильно змінилося. Раніше його ознакою були шахтарі та феєричні ями на центральних дорогах, через які автомобілі їздять зигзагами. Тепер на вулицях Луганська багато "гостей" із країн третього світу.
У маршрутці чорношкірий хлопець голосно співає, хитаючи головою:
- I miss you, mom!
Прихиляється на плече сусідки "слов'янської зовнішності". Та відcувається.
Поруч проходить кучерява негритянка з дитиною на руках
Питомих луганчан у центрі міста небагато - травневі свята. Зате знову зустрічаються гості - п'ятеро високих красивих чорношкірих чоловіків. Потім поруч проходить кучерява негритянка з дитиною на руках. Біля кіоску бачу п'ятьох арабів, які про щось балакають по-своєму. В стороні прогулюються дві дівчини-китаянки. У черговій маршрутці з 10 пасажирів восьмеро - індуси чи то пакистанці. А в єдиному на все місто басейні серед двох десятків відвідувачів семеро - араби. Вони мало говорять, зате привітно всміхаються дівчатам.
- Може, я не в Луганську? - питаю себе.
Друзі розповідають, що громадяни країн третього світу приїздять здебільшого в якості студентів. Проте, часто - це формальний привід потрапити в країну. Вони хоч і платять за навчання, та не здобувають знань і навіть не вивчають російської мови, не кажучи про українську. Хлопець моєї племінниці, лівієць, тримає фірму, яка постачає в Україну таких "студентів". Звісно, за винагороду від них. Після п'яти років "студій" гості лишаються в Луганську - все ж краще, ніж у Нігері чи Малі.
Натомість корінні луганчани з міста активно виїжджають. Напрямок - українські міста-мільйонники. Там освітлені вулиці, гаряча вода, робота. "Луганда - родина моя" - так тепер називають Луганськ колишні його жителі.
1 
1
Комментарии
96