Не знаю, де дітися, і хочу швидше розпрощатися. Але нам іще разом іти до метро.
Брала інтерв'ю в колишнього чиновника. Літній, серйозний, поважний, дорого вдягнений. Говорили про високу мету й гідність кожного громадянина, про моральні чесноти, які так треба кожному українцеві. Інакше нація пуститься берега й перестане існувати.
Після розмови прямуємо кілька сотень метрів вулицею.
– Я оце згадую інститутського викладача, – каже співрозмовник. – У нього на іспиті студент відповідав із чужого конспекту. А він тому: "Чужі нотатки – не чужа дружина, із задоволенням не використаєш".
І засміявся. А потім ще раз розповів, бо надто вже жарт подобався.
– Де моя маска? – чоловік нишпорить перед турнікетом.
– Вона в кишені пальта, – відповідаю механічно.
– От жінки завжди помічають такі дрібниці, – сміється. – Але як же паскудно в цих масках. Облич не видно, усмішок не видно. Як людям знайомитися?
– В інтернеті, – ще не розумію, про що він.
– Ні, я за живі знайомства. Навколо ж стільки жінок.
І тут мене пробиває:
– У вас же дружина є.
– А ви знаєте, скільки жінок самотніх? Держава геть не думає про демографічну ситуацію.
– І ви вирішили допомогти?
– Ну, зробити жінку щасливою надовго я не можу, а от на вечір… Знаєте, яке в мене біополе? Хто потрапляє, то все.
1 
1
Комментарии