Кохання

– Мій милий шпак, відкрий рота! – 105-річна жінка розмотує цукерку для свого чоловіка, з яким прожила 80 років. Він – сліпий, слухняно розтуляє губи і кладе їй руку на коліно.

Сидимо в їхній хатці, у лісі на Житомирщині. Я розпитую, як вони познайомилися, одружилися й жили ці роки. Про любов не розмовляємо. Здається, вони і слова такого не знають. Не заведено у селах, та ще й у такому віці, про неї говорити. А мені й не треба, бо від неї аж густо в повітрі. Її так багато, що вона накриває з головою.

У стрічці Міхаеля Ханеке "Кохання" про любов теж ні слова. Але її присутність тут, як і присутність Бога – невидима, але відчутна. Ось вони – двоє, які розуміють одне одного з півслова, сидять на концерті. А ось хвороба, невдала операція і вона – вже у візку.

Хвороба, невдала операція і жінка – у візку

– У мене всього лиш паралізований правий бік. Це буває в старості, – усміхається своєму колишньому учневі, відому піаністові.

Але смерть уже дихає в спину і обоє розуміють: страшний не так кінець, як агонія, що все затягується і затягується. Жінка перестає рухатися, говорити. Ось уже дійшло до мокрого простирадла і памперсів. Анна – так звати героїню – розуміє, що втрачає гідність, страждає від безсилля і приниження. І її Джордж бере подушку й накриває дружині обличчя.

Зміст цієї історії розказала племінниця, яка ходила на прем'єру "Кохання" ще влітку. Каже, заснула, бо фільм були не встигли продублювати і він ішов французькою.

А ще, думається мені, увімк­нулася підсвідомість. Підсвідомість юної жінки захистила її від того, чого знати поки що не треба.

×