Мы сами хотели!

– Если вы такое скажете в Ялте, вас сразу же арестуют! Это мы вас здесь терпим, – випльовує мені в очі жінка із сухим обличчям, аж шкіра на щоках втягнулася.

Вона їде в Севастополь, бо живе там. Я – в Алушту і Ялту – провідати друзів.

Доки я не сказала, що Крим – окупований, ми мило бесідували. Жінка розповідала, що часто буває на материковій Україні у справах і возить звідти баули з їжею, бо "у нас цены – ужас". Вона не брала постелі й усю ніч пролежала на одному боці, накрившись з головою пальтом. Не дозволила сісти поруч дівчинці з верхньої полиці: "Это моя полка, я заранее место выкупаю себе". ­Казала, що ­захоплюється астрологією, йогою, часто медитує. І десь вичитала, що нема жорстокішої країни, ніж Росія. Але коли я висловила свою думку про завоювання Криму, сусідка обурилася:

– Да вы что! Мы сами хотели!

Сперечаємося все голосніше, і я вже не рада, що затіяла розмову. Починаю наспівувати "Машину времени": "Вагонные споры – последнее дело, когда больше нечего пить".

– У-у-у, Макаревич – предатель! – кидає супутниця і виходить раніше, щоб не прощатися зі мною в Сімферополі.

За шість днів вертаюся додому. Тепер суперечки у вагоні тільки слухаю.

На пропускному пункті старенький узбек запитує в наших прикордонників:

– Вам какой паспорт показывать – украинский или крымский?

– Україна визнає лише одне громадянство. А цей ваш – кримський – тільки для Росії та Китаю годиться. Наступного разу депортуємо! – підвищує голос чоловік у формі.

– Ну и олух же ты, – каже сусід. – Украинским пограничникам показывай украинский паспорт, российским – русский. Ты же хитрым дол­жен быть. Как настоящий россиянин.

– Разве можно россиянина назвать крымчанином? Вот и крымчанина не называйте россиянином! – відрізує узбек.

×