Не бути

Восени я пару місяців учителювала. Нічого з цього не вийшло, крім того, що хотілося фіксувати якісь картинки з життя.

Так от, була там учителька, з якою ми працювали в парі. Молода, вродлива, амбітна й сувора. Останньою рисою дуже пишалася. Справді, з дітьми без строгості не можна. Навіть зморшка пролягла на лобі – від щоденної мас­ки суворості. 9-річки слухалися, боялися й любили.

– Що ви тут робите? – дивувалася напарниця. – Це ж кодло.

Одним кодлом були діти, іншим – їхні батьки, третім – начальство. Всі не розуміли процесів, були недоумками й узагалі – задовбали. Вона хотіла змінити роботу і з ностальгією згадувала, як працювала прессекретарем гірничовидобувного комбінату. І як одного разу бандити влаштували на ньому розборки. Це було захопливо.

– Розкажіть, де ви були, з ким зустрічалися? – запитувала мене пару разів. – А хто був із відомих людей? Як мені хочеться їздити по гарячих точках, відчувати адреналін. Я мріяла все життя про журналістику.

Якось ми пили каву і я похвалилася, що пишу статтю для журналу.

– Хочете й вас навчу? – спитала.

– Нащо? Я вмію.

А ще якось учителька розповіла, що читає книжку про повій. Я перебила:

– Зустрічалася з кількома на трасі, писала про них матеріали. Одна у 22 роки була наркоманкою, хворою на СНІД. А мусила так заробляти, щоб утримувати дітей і коханця. Спокійно говорила про смерть, що чекає на неї невдовзі. Три дні я не могла після тієї розмови відійти.

– Фу, яка ж вона. Аж руки хочеться помити, – пирхнула вчителька.

– Еге, красуню, – подумала я, – не бути тобі журналісткою.

×