Побалакаємо

– Люди живут от зарплаты до зарплаты, а я – от аренды до аренды, – каже Оксана, моя нова манікюрниця з Донецька. Сім років тому з чоловіком, двома дітьми й собакою сіли в машину. Куди їхати – не знали: Одеса, Львів чи Київ? Вирішили, що столиця їм ближча, тут вчилися, хоч щось знають. І почалися митарства. На квартиру донецьких-луганських не беруть, роботи нема.

– У мене вдома клієнти в черзі три тижні чекали манікюру, все за записом. А тут ти сьогодні подзвонила і ввечері прийшла.

Родина Оксани змінила вісім квартир. Нині трикімнатну на Борщагівці винаймають за 10 тис. Ще три-п'ять платять за комунальні.

– Хазяйка каже, до літа підвищить ціну, доведеться з'їжджати. А в нас ще ж звірі, – під ногами вмощуються два мопси, хрюкають, гріють ноги теплими бочками. Поруч розвалилася пузом догори висловуха кицька.

Згадую, як самій довелося жити на квартирах. Але я мала вихід, кинути все і повернутися додому. А тут – нікуди. За стіною чути радіо: політичні новини.

– О, батько ввімкнув Раду, – Оксана пирхає від спилювання фарби на нігтях. Розповідає, що батька перевезла недавно, бо три місяці, як не стало матері.

– Вони в Донецьку залишалися. Стариків хіба з місця зсунеш? Там будинок на 150 "квадратів", не хотіли кидати. Мати періодично сюди по пенсію їздила. Аж у грудні дзвонять, що вона в лікарні з пробивною язвою. Звідки, чому? Ніколи не скаржилася. А тут тиск падає, підняти не можуть, бо в шлунку кров набирається. Не врятували.

На похороні Оксана не була.

– Закордонного паспорта нема, не пустили. Тим бандитам хіба що доведеш чи до серця достукаєшся. Матері днями було б 70 років. Куди піти, щоб із нею поговорити? Могила там, куди я не вернуся. Хіба лише подумки побалакаємо.

×