Свої

– Як давно не була в радянській конторі, – кажу, й усі в черзі сміються.

Ми в міграційній службі, щоб отримати нові паспорти. Вже 16:00. За годину установа зачиниться. Люди із сіл спізнилися на автобуси й добиратимуться попутками.

А починалося все цивілізовано. Три тижні тому ми за електронною чергою здали документи на паспорти. Сьогодні на прийомі – один працівник. Він і займається електронною чергою, а тих, хто прийшов по документи, має впускати у проміжках. Але їх нема.

– Віддайте паспорт, – заскакую в кабінет. – Це ж п'ять хвилин.

– Якщо людина з електронної черги вас пропустить, то може втратити своє місце, – гундосить він. – Ви на це готові?

– Ні, – кажу і виходжу.

Біжу до начальника.

– Буду зараз плакати, – і мої очі справді мокріють. – Як це так? Замовляти паспорти ми – люди, а отримувати – хто?

– Електронна черга, нічого не можу зробити, – ліниво тягне той. Відчувається, що таких розгніваних у нього щодня по десять штук.

– Ну хоч годину в кінці дня виділіть.

– Не можна. Все розписано.

Ближче до вечора стає зрозуміло, що ми не прорвемося. І тут дзвонить мама:

– Ти досі там? То цей же начальник – наш сусід по городу в селі. Скільки разів просив, щоб пропустили через нашу землю його ділянку зорати. Йди до нього.

– Та я знаю, що ти моя сусідка, – каже начальник. – А що я можу?

У його кабінет заходить пара:

– Ніколаєвич, треба жінці паспорт.

Одразу ж дзвонить телефон:

– Ніколаєвич, – мені чути, як незнайомець просить порішати з документами якогось Едуарда. Начальник сміється й обіцяє. Йому навіть не ніяково, що я це чую і бачу. За п'ять хвилин приносить мій паспорт.

Вибігаю у коридор:

– Ви ж бачили, що я чесно хотіла, – кажу. – Але в нас без знайомства нічого не вирішиш.

"Наші' не ображаються. А ще зранку я думала, що живу в іншій країні

×