Жіноче

"Я до Берлина дошла. Вернулась с двумя орденами Славы и медалями. Пожила три дня, а на четвертый мама говорит: "Я тебе собрала узелок. Уходи. У тебя еще две сестры растут. Кто их замуж возьмет? Все знают, что ты была на фронте, с мужчинами", – це уривок із книжки Світлани Алексієвич "У війни не жіноче обличчя".

Читаю її кілька місяців, із перервами на інші книжки, бо ця – важка. Дуже. Білоруська письменниця розповідає не про подвиги героїнь. А подає історії танкісток, праль, кухарок та радисток. Її війна часто буденна: що робити з місячними, коли ні води, ні ганчірочок, а йти треба 40 кілометрів. Які можуть бути щоденні стосунки з чоловіками, коли спиш в окопі і відмахуєшся руками й ногами, бо постійно комусь хочеться помацати. А після війни одружувалися не з ними – бойовими подругами, які матюкалися і носили бушлати, а з ровесницями, які не знали, що таке фронт.

Книжку не хотіли друкувати роками: "Ви показуєте бруд війни, нижню білизну. Навіщо?" Але авторка стояла на своєму: видати таку книжку, щоб від війни нудило, щоб сама думка про неї була противною і божевільною.

Не знаю, чи читала її Машка – 26-річна знайома ще з Майдану, де вона водила хлопців у атаку на "Беркут", вчила їх робити коктейлі Молотова, а на початку вересня два тижні воювала в АТО. Вона з тих, хто не може не захищати Вітчизну. Я записала її враження. Було там усе, що і на кожній війні: страх, закатовані полонені, трупи своїх, приставання чоловіків. Машка відмовляла ввічливо. Але може і в пику дати. Вона гарно б'ється. І піде воювати ще.

Одна жінка із книжки Алексієвич каже: "На моей памяти учебник истории переписывали три раза. Что после нас останется? Спросите нас, пока мы живы. Не придумывайте нас потом". А я не хочу бути літописцем Машки чи таких, як вона. Але вже не вийде.

×