Безробіття

Мені не раз доводилося сидіти, як от зараз, без роботи. Тобто, на яку треба ходити. У цей час, якщо в тебе нічого не болить, можна взагалі почуватися, як отой птах небесний, що не сіє і не жне, а Господь його все одно годує. Вже не кажу про сон. Можна точно не заперечувати лікарям, які переконують, що людина має спати двічі на добу. Я тоді додаю: коли хоче і з ким хоче. Правда, у якийсь момент до ейфорії від заздрощів підневільних друзів додається тривога, чи не прокинуся я завтра зі зворотними заздрощами.

Чотири роки тому саме з такою сумішшю почуттів я жив уже кілька місяців. Аж ось на голову впали одразу аж дві пропозиції, на які подумалося: "Ого". Але без знаку оклику і не протяжно. Ну, так, щоб це допомогло не померти, як віслюкові між двома копицями сіна.

Заради однієї треба було летіти до Донецька. Вже перед самим літаком рекрутерка повідомила: "Ну, это… Метинвест". Чогось затинаючись, як іноді в казках вимовляють ім'я злого чарівника. Стало до свербежу цікаво, яким боком усе те, що я розповів про себе, може знадобитися ахметівському монстру. Треба ж було щось вигадати, коли поцікавляться, як я бачу свої перспективи в них. Так вчать в американських книжках: слід переконати роботодавця, що ти хочеш працювати в нього щонайменше років п'ять, ну, і бажано, заради чого. Хоча перед усіма попередніми роботами мене ніколи про таке не питали.

А в Донецьку таки спитали. І виглядало це, як хук нижче пояса: "Скажите, чего вы хотите достичь в жизни?" Які там п'ять років! Тут ішлося про "жизнь".

От, що відповісти на таке? Стати космонавтом мені ще в дитинстві не хотілося - не подобалися їхні костюми. А з теперішнім станом космічної галузі це було б зовсім безнадійно. Щось типу цього я і сказав. Два Андрії, які мене співбесідували - один колишній міністр економіки Білорусі, другий уже не пам'ятаю колишній хто - виявилися з почуттям гумору. Тому далі ми говорили про Старобільськ, бо їм було цікаво, звідки я родом. А коли дійшли до того, що Ільф і Петров взяли його прототипом Старгорода, то і про Остапа Бендера. А ще треба було пояснити, що я вивчав в університеті. Довелося розповідати про німецьку класичну філософію. І хвилин 10 вони мене не перебивали.

Далі ми говорили про Старобільськ, бо їм було цікаво, звідки я родом. А коли дійшли до того, що Ільф і Петров взяли його прототипом Старгорода, то і про Остапа Бендера

Десь так на 30-й хвилині вже я почав натякати, мовляв, чого ж мене сюди позвали? Лише під кінець других 30 хвилин один з Андріїв, ніби між іншим, сказав, що вони шукають людину, яка координувала б газети їхніх металургійних комбінатів. Про те, що від скреготу заліза мені часом робиться млосно, я промовчав. Хоча, якби саме це з'ясувалося одразу, і до Донецька не довелося б їхати.

Що це було? Питав я себе дорогою додому. Вже з мого резюме було видно, що я їм не підхошуся. Не треба й американських книжок читати. Може, це така нова донецька розвага - замовити на годину гуманітарія з Києва, щоб чогось випити?

У Києві на мене чекала друга співбесіда. Лідер однієї політичної сили збирав інформаційний центр, який мав би допомогти Ющенку ще раз стати президентом. Щось ірраціональне завжди підтримувало в мені симпатію до цієї людини. Не скажу, що я знав, чим тут можна зарадити, але поговорити - чому б і ні? Проте цього разу вже я використав тактику роботодавця й випалив: "А ви запитували Віктора Андрійовича, він сам цього хоче?" 2008-го було не очевидно, ким себе бачить Ющенко у наступні кілька років.

Реакція на моє запитання не те щоб вразила, а скоріше підтвердила мої підозри щодо життєвих пріоритетів тодішнього президента: "Ми маємо зробити все, щоб він захотів піти на другий термін".

А на таке, от, що відповіси? Так само, як і з донецькими більше ми не зустрічалися.

Звичайно, скільки завгодно можна говорити про відповідність людей до їхніх посад і всіляке таке. Але що, якби тоді я розмовляв не з якимись лідерами, а, припустимо, з Ющенком і розказував би йому про те, що донецьким. Може б він дужче захотів ще одного президентства? А так сидимо і він, і я без роботи. Ну, такої, на яку треба ходити.

×