Мовний компроміс

У нас якось дивно співають відому народну пісню про зозулю. Про ту, що кувала на калині, а потім зробилася матір'ю, яка проводжає синочка в солдати. Останній куплет пісні – там, де йдеться, що мати "переплила б синєє море ще й бистрії ріки", бо її син "пропав та й навіки", – чомусь співається російською. Хоча в цих рядках нема жодного слова, яке не можна було б вимовити так само українською, щоб воно не різало вуха.

Коли я доріс до пізнавально-притомного віку, спитався якось у мами, чого саме так. Мама знизала плечима: "Не знаю, так по жизні співали. Не я ж це придумала". Ті, хто це придумував, жили, а їхні нащадки й досі живуть, за сто кілометрів від теперішнього північного і східного кордонів із Росією. І я сумніваюся, що на когось із них могли вплинути політичні редактори. А мовні укази, байдуже царські чи більшовицькі, точно вже не були указами, як співати за столом. Тому цей мовний компроміс у межах однієї пісні для мене досі загадка.

Зараз у це комусь важко віриться, але близькість титульної нації Союзу в моєму радянському дитинстві відчувалася дуже слабко. Навіть незважаючи на те, що вчитель історії поза школою дозволяв собі жартувати: "Для мене все, що далі Сватова (а це найзахідніший райцентр Луганщини) – уже бендерщина". На пошті чекали лише на Старобільську районку "Під прапором Леніна", а поряд із "Перцем" навіть і не валявся якийсь там "Крокодил". Звичайно, всіляких "Правд" було достатньо, але використовували їх за більш прагматичним призначенням.

Російська була всюди, але помічали її – принаймні ми, діти, – у двох ситуаціях. Коли хтось із сусідських хлопців повертався із солдатів – звучала вона від них дивно і трохи смішно, наче пістрявий одяг. Та ще, коли у шкільний клас входила вчителька росмови. Вона, хоч на перервах і балакала, як усі, мала рукавиці з їжака, і, здавалося, вони ніколи не зношувалися. Тому ми добре знали, що треба тільки "класть", а не "ложить", як у більшості теперішніх ораторів.

У першому резюме на роботу в рубриці "мови" я написав усі, які знав і пробував вивчати. Навіть латину, за яку тоді здавалося не соромно. Вистачило розуму хоча б не вказувати санскрит, на курси якого пару місяців ходив за компанію

Зіткнення цивілізацій сталося в Луганську. У тамтешній російськомовний педінститут із трьох вступних іспитів два я складав українською. Крім твору про Бенедьо Синицю, довелося ще розказувати про закон "отрицания отрицания", і екзаменатор, зрозумівши мою мовну проблему, дозволив відповідати так, як мені зручно. Але справжній момент істини блиснув, коли мої однокашники із сусідніх російських областей не зрозуміли слів, якими я думаю. А вродлива дівчинка з ростовського міста Шахти якось навіть сказала, що заздрить нашій двомовності. Я почувався своїм і іноземцем одразу.

Другий подібний шок стався вже в столичному університеті, де можна було вчити одразу з десяток мов. Мені б десять голів! Хай там як, але у першому резюме на роботу в рубриці "мови" я написав усі, які знав і пробував вивчати. Навіть латину, за яку тоді здавалося не соромно. Вистачило розуму хоча б не вказувати санскрит, на курси якого пару місяців ходив за компанію. Я добре виконав тестове завдання з редагування якогось юридичного тексту. Але керівник проекту, глянувши в моє резюме, сказав: "Ви нам взагалі-то підходите. От тільки у вас тут сім мов… Вам буде нецікаво працювати в нас". На роботу мене не взяли. А вона мені була так потрібна.

Я заплутався в тих мовах остаточно. А тут ще й старші за мене люди почали рвати один на одному сорочки нібито за мови. Я їх вивчав і роботи не отримав, а комусь вона дісталася без зайвих зусиль.

Уже тепер я дивлюся на цей цирк і думаю: як у маминій пісні, російський куплет буде останній. Куди ж без нього. Так було по жизні

×