Мій перший спогад про себе пов'язаний із Бухенвальдом. Не з нацистським концтабором, а з піснею Вано Мураделі про нього. Так-от, мені трохи більше року, я вередую, мама намагається мене втихомирити і приспати, бере на руки, колише і співає: "это раздается в Бухенвальде колокольный звон". Уже через багато років мама пояснила: їхня самодіяльність тоді готувалася до якогось чергово празника, і їй треба було швидко вивчити свою партію. От і доводилося часто так суміщати приємне з корисним.
Питомо українських колискових співала мені тітка. Там ще веселіше. В одній, зокрема, йшлося: "Травка шумить, коник біжить, під коником козак лежить, порубаний, посічений, із коника гепнув, на морозі репнув". Тітка співала тихим низьким голосом. Чомусь мої рідні називали його басом. Так і казали, коли збиралися за столом, а тітки не було: "Та, цю пісню без баса не заспіваєш". Потім мене ще довго бентежило: чому це бас чоловічий голос?
Наш матріархат - це мама і п'ятеро її старших сестер. Я досі не можу зрозуміти, як їм вдавалося після п'ятої чарки - а дехто міг і більше - попадати в терцію чи в квінту і заводити, тобто починати пісню, так, щоб було не зависоко і не занизько
Чоловіки в нашому роду не співали - одним ведмідь на вухо наступив, другі любили просто сидіти осторонь, слухати і спостерігати за цим вибухом матріархату, з яким треті так змирилися, що не наважувалися зайвий раз розкрити рота. Наш матріархат - це мама і п'ятеро її старших сестер, зараз лишилися тільки дві. Я досі не можу зрозуміти, як їм вдавалося після п'ятої чарки - а дехто міг і більше перехилити - попадати в терцію чи в квінту і заводити, тобто починати пісню, так, щоб було не зависоко і не занизько. Якось спробував пояснити мамі й тітці ці музичні премудрості. Бринькав по клавішах піаніно, показував тони-півтони, акорди, які вони брали, співаючи про терен-верби-огірки, про дівчат-коней-козаків. У відповідь вони усміхнено кивали, а в очах читалося: "Грамотний. Не зря платимо за ту музикальну школу" - так у нас кажуть, бо так балакають, бо це північна Луганщина.
Музичну грамоту мої тітки отримали в свою чергу від їхньої мами, тобто моєї бабусі, якої я вже не застав. Її чоловік, тобто мій дід, у 1930-х організовував колгоспи. Не треба пояснювати, за що односельці часто проводжали його лихими поглядами. Дід благополучно не повернувся з-під Сталінграда, і ті погляди автоматично перенеслися на його жінку і дітей. Та коли у селі доходило до чергового весілля, розказують, що бабусю запрошували однією з перших. Вона знала всі ритуальні приспівки і гарно "вела", тобто співала високим голосом, що визначало основну мелодію пісні. А без цього - ну, як? Тоді прощали всі образи. Навіть кровні.
Коли в нас з'являлися нові сусіди чи хтось новий на маминій роботі, вдома можна було почути: "А та Галька харашо ладить". Це означало, що та Галька, принаймні, попадає в терцію, і що невдовзі вона з'явиться з родиною у нас за столом. Переспівають пару десятків пісень, і вже потім тій Гальці можна буде позичати гроші, а борошно чи картоплю, якщо є зайві, давати просто так. Ну, і навпаки.
Але що там гроші! Пару років тому ми з друзями поїхали до ще одного нашого друга, поляка, до Варшави на його весілля. Молодих розписали, і вони запросили гостей до ресторанчика через дорогу на келих шампанського, щоб там почути стандартні здравиці й кілька разів поцілуватися на очах у родичів. Дійшла черга казати тост нашій делегації. Ми мололи всілякі банальності, а потім заспівали молодим "Многая літа". Ну, як заспівали? Просто попадали в терцію. Гості голосно нам аплодували, а немолода вже пані, яка сиділа навпроти мене, сказала до свого сусіда: "Вони неодмінно мають бути в Європейському Союзі".
Може, це вона і є наша євровалюта, подумалося мені тоді. І чого ми нею так рідко користуємося?
1 
1
Комментарии
6