– Треба ще здати 50 гривень на відділення, – каже молоденька чорнява медсестра, що оформлює мене в кардіологію.
– З якого це дива? У вас є наказ міністра чи головного лікаря?
– Усі здають, – у дівчини на пальцях три золоті каблучки і золотий ланцюжок на шиї.
– Покажіть документ, за яким я зобов'язаний здавати гроші.
Вона мовчки підсовує бланк, на якому надрукована заява на ім'я головлікаря про добровільний внесок. Треба вписати своє прізвище, поставити суму, дату й підпис.
– Це добровільно, а не обов'язково, – зауважую.
Медсестра знизує плечима.
– Поясните це лікарю.
Іду в ординаторську. Кардіолог заповнює історію хвороби, міряє мені тиск, слухає серце. Пише призначення.
– Ми ремонтуємо палати своїми силами, тому збираємо гроші з хворих, – каже, підвівши очі. – Якщо не хочете нам здавати, візьміть у медсестри бланк і заплатіть у лікарняну касу.
Беру папірець із призначенням і йду в аптеку. За ліки викладаю майже 400 гривень.
Коли сиджу біля маніпуляційного кабінету, медсестра оформлює нового пацієнта – 65-річного чоловіка. Каже йому про гроші. Він мовчки виймає 50 гривень.
Доки лікуюся, обходжу всі палати. Ніде не бачу якихось ремонтних робіт. Підраховую: за місяць через відділення проходить приблизно 120 хворих. Якщо з кожного взяти по 50 гривень, то набіжить 6 тисяч.
За 10 днів лікування витрачаю на препарати майже 2 тисячі гривень. Добровільний внесок вирішую не здавати.
– Ну і правильно, – каже вдома дружина. – Ремонт своїми силами легше робити без золотих каблучок на руках.
1 
1
Комментарии
1