– Найгірше вечорами. Коли немає роботи і думки про дім не дають заснути, – каже Алла. Роблю з нею інтерв'ю по Skype.
10 років працює в Італії доглядальницею. Дивиться за літньою жінкою.
– Я на доброму рахунку в нашому районі, – каже. – Як помре моя сеньйора, то для мене буде місце в її сусідів – там дід уже давно лежачий. Чудова робота, гуляти з ним не треба.
Алла – четверта заробітчанка з Італії, з якою говорю про роботу. Усіх питаю: чому поїхали, чи заробили гроші та чи вертатимуться додому?
Попередні співрозмовниці – Оксана й Ольга – подруги з райцентру на Львівщині. Одна в Італії бібліотекарка, друга – продавщиця. Поїхали за кордон, коли їхні діти були у старших класах. Минуло вісім років.
– Додому не вернуся, – каже Ольга. – Місяць там витримую, не більше. Дітям я вже не треба. Заважаю. Із внуками і по скайпу можна поговорити. А чоловік що? Жив же без мене якось ці роки.
Четверта співрозмовниця Світлана – найстарша. Хоче додому. Але планує ще п'ять років побути в Римі, заробити на квартиру і жити на італійську пенсію в Україні.
– Найму прибиральницю. Сама палець об палець не вдарятиму. 20 років прибирань із мене вистачило. Поживу перед смертю, як пані, – пояснює.
За тиждень після розмови з Аллою дізнаюся, що вона їде додому. У чоловіка виявили рак. Звільнилася.
– Нічого, впораюся, – каже телефоном. – Попросила сусідів тримати мені те місце біля лежачого діда
1 
1
Комментарии