Троє переселенок із Донецька й Луганська декілька місяців тому прийшли проситися на роботу до моєї знайомої Оксани. Вона саме шукала швачок на власну міні-фабрику.
– Начали бомбить, мы детей на руки – и в автобус, – розповідають жінки. – Нету вещей, денег, живем в общежитии. Будем работать круглосуточно, даже за еду.
Оксані хотілося допомогти переселенцям. Розпитує, де їхні чоловіки й чи голосували вони на референдумі за ДНР і ЛНР.
– Что греха таить – голосовали, – каже наймолодша. – Пришлось. А мужики там остались. Тоже пришлось. Ну кто сейчас не ошибается?
Працівниці швидко навчилися шити модний одяг на імпортних машинках. Оксана їх офіційно оформила. А недавно підприємство провалило важливе замовлення з Польщі. Швачки з Донбасу чотири дні не виходили на роботу. На телефонні дзвінки й повідомлення не відповідали. На п'ятий – вийшли всі троє, спокійно стали до роботи.
– Я до них: що сталося? – розповідає Оксана. – Вони: у нас діти похворіли, мусили з ними вдома сидіти. Як так? В усіх одразу? Чому не попередили? Я була така сердита, що примусила розрахуватися.
Переселенки написали заяви на звільнення, наостанок сказали колишній начальниці:
– Мы не думали, что во Львове такие твари живут.
До Оксани й зараз приходять шукати роботу жінки з Донбасу. Обіцяють працювати понаднормово. Але вона не хоче більше помилятися.
1 
1
Комментарии
4