– Це ти тут жила і музику голосно слухала? – з балкона до мене кричить колишній сусід 94-річний Іван Петрович.
Проходила повз львівський будинок у центрі міста, де вісім років тому винаймала квартиру. За 90 квадратів платила дешево. Із господарем домовилася, що живу, доки не продасть помешкання. Свого часу бізнесмен Саша купив квартиру в літньої полячки.
– Приватизую ще 300 квадратних метрів горища і продам усе заразом як комерційну нерухомість, – казав.
Приватизувати горище не зумів. Власники чотирьох квартир дали на це дозвіл за гроші. Господар п'ятої – Іван Петрович – від 500 доларів відмовився. Щомісяця писав листи в прокуратуру і скаржився на самовільне захоплення даху. Не хотів, аби там був офісний центр чи ресторан.
За два роки, що орендувала житло, Іван Петрович розповідав, як підлітком працював у трудових німецьких таборах, сидів у радянських тюрмах. Натякав, що ніколи не здається.
– Досі воюєте за горище? – питаю.
– У твоїй квартирі вже третій власник. Усі думають, що зможуть мене вмовити чи дочекатися, коли помру, – каже Іван Петрович. – Не діждуться. У мене прізвисько – Міцний Горішок. Таке дали 1947 року працівники народного комісаріату внутрішніх справ. Ніч катували, а на ранок махнули рукою. Сказали, що доживу до 100 років
1 
1
Комментарии