Уривок із книжки Ані Гераскіної "Його звуть Міша… або Зорі в макаронах":
Не люблю ці погодні катаклізми. Зиму не люблю – холодно і колготи під штани баба поривається на мене надівать. Єдине, шо добре, – це Новий год. Подарунки, конфєти всячєскіє, наприклад…
Золотий ключік
Треба прокинутися раненько, поки всі сплять, навіть баба, і бігти до зали дивитись під ялинку. Під нею, біля гноміків – подарунки (тато їх туда поклав). Думаєте, Дід Мороз? Брехня! Кожен знає, шо Дід Мороз (аби не перестрітися з татком в районі серванта) ховає подарунки під подушку! Я писав йому в листі, шо дуже хочу справжню рушницю, але торік він приніс мені сині рейтузи зі штріпками. І як здогадався?! Бо свої фізкультурні я порвав, коли ми з Редькою перевіряли, чи обірветься канат, якщо ми висітимем на ньому вдвох.
Редька – лучший мій друг! І коли ми разом, то все так ловкенько виходить! Він уміє надувати шкреків. Плюється з трубки навіть дальше, чим я. А ще у нього є кутьонок породи боксер. З мокрим носом, добрими очима і скавчить.
Я тоже хочу собаку. Взагалі у нас є Тузік, але то не пес, а нєдоразумєніє. Якось засунув морду в лілії та бігав півдня з жовтим писком, лякав доярок.
А колись в юності він вкусив нашу врачіху Зинаїду Карповну, і після цього її доцю Аліну (соплі-по-коліна) перестали ставити зі мною в пару на утрінніках в садіку. А почали ставить Люду, яку вічно крутили на бігуді і рясно поливали "Прєлєстю".
Якось на святі мене нарядили Буратіной, а Люду, відповідно, Мальвіной (невдала, скажу, Мальвіна, бо коли смикнув за волосину, виявилось, шо то її мами крашений парік).
А я ж був, ох і файний! – мама нашила на шорти зірочки із золотінок і пошила плащ червоний із занавєски, що нам тьотя Лєна дарує кожен рік. А бабуня зробила мені нос. На різінкє. Довгий і справжній.
Але в той день Люду напшикали дуже сильно, то я не втримався і, коли ми танцювали "лодочку", апчхикнув, і рєзінка порвалась. Дуже було неочікувано, особливо для Люди. Я хтів було розстроїтись, але потім до мене підійшов Андрій і, глянувши на носа, що я тримав у руці, авторитетно заявив: "Класна штука! Зроблю собі такого, і будем гулять в грачів!"
З тих пір Редька – мій друг і бойовий товариш.
А одного разу я ледве не втоп, коли поплив за кувшинками. Так Андрій мене витяг за ногу і нікому про це не сказав. Мовчазний герой! Ну Грині сказав, правда, ну і всьо. Жаль, фотоапарата в нас не було! Ну хоча б одна заваляща…
Мильниця
Кажуть, як не слухаєшся, прийде бабайко і вкраде.
Це я коли малий був, дуже боявся. Як спати лягав, то всі шафки закривав і дивився, щоб було видно двері. Тіпа прийде бабайко, а я його по голові подушкою – на! А сам тікать до матері в спальню.
– Мам, а шо це?
– Де?
– Осьо.
– Гм. Груди.
– Ого! А шо, в мене таких нема?
– А тобі треба?
– А тобі?
– Не колупайся в носі. Сядь прямо! Кому сказала.
Якщо буду себе вести погано, то ображу Боженьку. Він запише мені гріх і на суді перед ангелами сваритиме. А потім відправить прибирати райський сад тупими граблями. Ми в школі всігда, як по завучкє м'ячем попадем, так потом півдня ділянку гребемо. Я, Редька і Гриня.
Гриня в класі новенький. З сусідньої області приїхав. Ніхто з ним не дружив, поки ми не рішили зав'язать двері кабінетів фізики та історії (вони напротів). Тіпа дирк-дирк, а знутрі шоб не открить.
Так я ж придумав! Редька найшов мотузку! А в'язать всі засцяли. І раптом Гриня. Дайте, ребя, зв'яжу! І зв'язав!
Ох і реготу було! Ох і сміху! Батько мене лаяв на піввулиці. Грині написали в щоденник красною ручкою. А Редька сидів на груші, поки історичка Лагутіна шукала його з шваброю.
– Діду, а Ви так умієте?
– Га?
– Так умієте?!
– Шо ти робиш, нехристь?
– Пускаю мильні пузирі. Дивіться – тре розвести в ковші шампунь (не беріть, діду, мамин, бо лаятиме), розкрутити ручку шарікову (отак) і дуть.
– Га?!
– І ду-у-уть!
– Хто іде?!
– Дуть, діду! Тіки обережно, тоді пузир великий буде і гарнюній. А можна ще на столі. Знаєте? Один, а потім ручку просуваєш – і внутрі ще один. Я так можу цілих три!
– Ну!
– Тіко дуйте, діду, над ковром, бо впаде на меблю – буде пляма, і не відітрете. От як отута на тумбочкє, під серветочкою.
– Ах ти паразіт!
– Партизан?
– Щас ти в мене получиш, партизан. Ану матері помагать на город!
У мене летить з десяток отборних слів.
Я хутко пробігаю через кущі смородини і, коли вже видно паркан, ховаюся під бузком. Діду ще трохи шорхаються двором і йдуть до хати дивитись Жеглова і Шарапова.
І шоб тепер я комусь ще шось розказав? Про аплікацію "Веселі кошенята", яку ми робили на трудах, взагалі ні слова тепер!
А це ж просто – вирізаєш по контуру кошенятко з ненужної хутряної папиної бобрової шапки.
Я – соціально корисний. Я – перспективний. Я – сміливий і можу посадити вужика собі на голову, дострибати до воріт і назад на одній нозі можу! Але одне терпіти не в силах, хоч кричи – коли на зупинці сигналить наш…
Рейсовий, і…
ми їдемо в райцентр по магазінах. Я, мама і бабуня. Мама хоче папі бритву, а собі туфлі на весну. Баба хоче колготи тьоплі. А я хочу додому. Бо ми обов'язково ще підем вибирать обої для майбутнього ремонту, сільодку і два календаря з Хуліо Іглєсіасом (нам і сусідам).
З нами їде баба Клава Харчишина. І везе Стьопку. Стьопка – це здоровий індик. Вона його кожен рік, як розсердиться, везе на базар продавати (бо в нас всі Стьопу знають, і про то, шо в нього характєр хуже, чим у завгоспа дяді Гриші (а це показатєль!) наслишані).
Правда, окрім індика, в баби Клави і нема нікого: чоловік помер, дочка в Італії, то вона його продає швидше для профілактики, у виховних цілях.
Ось і зараз.
– Бабуль, будеш морожене?
– Кушай, я не люблю.
– Як не любиш? Зовсім?
– Зовсім не люблю. Кушай, кушай.
– Зовсім? Бо я їстиму!
– Да.
– І стаканчик!
– Да.
– Точно не любиш?
– Міша, не патякай, а їж, бо тече!
Коли я не хочу бути міліціонером (а це буває тілько, коли я хочу бути пожарніком), я іногда придумую, шо непогано було би бути ще і співаком. Діду кажуть, шо Муслім Магомаєв мені не світе. Но я не дуже і расстраіваюсь! Бо, по-перше, не знаю, хто це такий, а, по-друге, точно або араб, або узбек.
А на класному часі ми вчили, що я – Українець! Що я повинен гордіцца. І ми цілий урок всім класом сиділи і горділісь. А Мельник аж стьорку в носа засунув!
– Мам, а ти купиш мені пістолет? Той, що водой стріля.
– Нашо він тобі? Купим зошитів.
– Зошитами по коровах не поцілиш…
В автобусі мене укачує. Я бовтаю ногами, їм карамельку і тошню в кульочок. Помітив, якщо їсиш малінову канфєту, то в кульочку все червоне. А апельсинову – оранжеве. Красота!
А наш рейсовий летить і падає, летить і падає. Через дорожню розмітку, через лісосмуги, понівечені поля. І мені здається, що я кріт, який виповз на землю та раптом – прозрів.
Я навіть починаю жмуритися, як він. Дивіться! – отак.
"Його звуть Міша… або Зорі в макаронах"
Видавництво "Електрокнига" – Серія: Конвертовані книжки, – Київ, 2012, – 80 с.
"Бабця спіймала за труси, витягнула з кармана халата галстук-бабочку. Силоміць на мене наділа, і, сплеснувши в долоні, лагідно промовила: "Бісова дитина! Який гарний". Так, я гарний. У мене виразні очі. Не стирчать вуха. І ще блондін. Я – блондін. Правда, переважно влітку, коли вигораю на городі чи в ставку", – так описує себе Міша, головний герой повісті Анни Гераскіної. Живе у селі на Слобожанщині "біля магазину "Роднічок", без перерви та вихідних". Говорить суржиком. Бешкетує – здає вчительці гербарій, поцуплений у кабінеті хімії, надуває з друзями жаб. Другий рік співає в шкільному ансамблі пісню "Комарики-дзюбрики". Розмірковує над своїм життям і побутом близьких: "Моя баба – чудна дуже. Шукає окуляри в холодильнику і називає кролів серіальними іменами". Закоханий у однокласницю Ганьку Вербицьку, але не зізнається в цьому навіть собі.
Вийшла накладом 356 примірників у видавництві "Електрокнига". Книжки поширюють умовно-безкоштовно. На сайті їх можна вільно скачати, але "порядний читач має оплатити, якщо видання сподобалося."
2 
1
Комментарии