Хто ми такі? На це запитання відповіді заведено шукати в старовині. На думку спадають Шевченкові метання між слов'янами і монголами, і висновок, що для широкого загалу це питання може вирішити тільки "німець", тобто освічений європеєць. Схоже, за останні 150 років це не змінилося: оцінки й визначення власної ідентичності ми й зараз чекаємо від західних політиків чи аналітиків.
А тим часом пестимо подумки пасторальну картину України, де сидить під дубом козак Мамай із бандурою і вірним ятаганом у шароварах, та й зажурився.
Ці рядки я пишу із батьківщини бандури, ятагана і шаровар – як і, власне, козака Мамая. Я в Туреччині, по роботі.
Туреччина має до страшного багато спільного з Україною. Офісні центри, тротуари, вуличні музики, базари-помідори-шашлик, реклама з губастими білявками, а особливо манери деяких чоловіків – усе це нагадує батьківщину. Ми й любимо Туреччину, і не любимо. Любимо тут відпочивати, бо дешево, і море краще. І не любимо, бо галери, Роксолана, ясир і таке інше. З турками у нашій історичній свідомості просто: вони нас поневолили, а ми від них звільнилися, тому вони – злі, а ми – добрі, й це набагато зрозуміліше, ніж із росіянами.
Із поляками раніше також було просто: вони нас поневолили, а потім ми не те щоб прямо взяли й самі звільнилися, бо нас остаточно позвільняли різні інші "визволителі". Але раніше вони так само були злі, а ми, попри Хмельниччину, все-таки якісь добрі. Тепер стало складніше: Польща вже багато років – найпомітніший партнер на світовій арені, який реально хоче й потребує просування України в європейському напрямку. Тепер виходить, що поляки добрі.
Із турками в нашій історичній свідомості просто: вони нас поневолили, а ми від них звільнилися, тому вони – злі, а ми – добрі, й це набагато зрозуміліше, ніж із росіянами
Змінюються наші стереотипи й щодо Туреччини. Турецькі компанії інвестують в Україні, і не лише в будівельній сфері. Одним із найпоширеніших кліше середнього класу стало критикувати відпустку в Криму на користь Туреччини. Вона може багато чого нас навчити. Зокрема тому, як у постшароварну еру шукати свою нову ідентичність.
Ідентичність виковується в суспільних дебатах, і тут вони активно точаться. Світськість і права жінок на противагу релігійності й традиційній моделі, відкинутій Ататюрком, але живій, – питання, які коментують усі політичні сили. Але головне, що мене зараз підкупає в Туреччині, – їхнє бажання вирішити питання курдів та інших меншин. Якщо раніше казали: є єдина спільнота, турецький народ, і різні етнічні групи мають відмовитися від своєї окремості заради єдності з більшістю, – то зараз звучить і інша теза, про єдність у розмаїтті.
Єдність у розмаїтті – це девіз Євросоюзу. Туреччина йде туди вже давно, і з ким не говорю, всі при вимкненому мікрофоні кажуть, що шансів мало. Те саме говорять і про Україну, хоча офіційні заяви твердять про продовження діалогу за умови реформ. У чомусь реакція обох країн подібна. Турецький прем'єр нещодавно заявив, що можна дивитися й у напрямку Шанхайської організації співпраці – за участю Росії, Китаю й відомих демократій на зразок Узбекистану, а Україна роздумує про митний союз – за участю Росії, Казахстану й відомої демократії Білорусі. Реакція ЄС на ці заяви, очевидно, теж буде подібна.
Але є великі відмінності. Все з меншим ентузіазмом чекаючи любові із Заходу, Туреччина вирішила бути сама собі метою. Стамбул хоче збудувати найбільший у світі аеропорт і стати регіональним фінансовим центром. Економісти вважають, що це – проблематично, але ніхто не каже "нереально".
А суспільство тим часом шукає компромісу в тому, як бачити себе і як представляти себе іншим. Я не хочу сказати, що тут усе чудово, спаси Аллах, – тут море проблем, про які почуєш на кожному кроці. Але мірою того, як країна відкривається до світу й лібералізує свою економіку, відступають у минуле й жорсткі доктрини про те, як бути турком чи туркенею. І раптом з'ясовується, що такою Туреччиною легше пишатися.
Хочу вірити, що одного дня і в Україні запанує ідея про єдність у розмаїтті, шаровари обіймуться з териконами, і ми нарешті зрозуміємо, хто ми є
2 
1
Комментарии
87