30 червня 2006 року збірна України програла чвертьфінал Кубка світу італійцям. Після того я перестав уболівати за національну команду. Хоча робив це з першого матчу – 29 квітня 1992-го, коли наші програли "товарняк" угорцям, а гол забив Іван Гецько.
Але потім вирішив, що емоції вболівальника треба берегти. І витрачати їх винятково на улюблений клуб – "Мілан". Тому навіть коли збірна обігрувала Швецію на Євро-2012 чи Францію торік, мені було майже байдуже. І тільки знизав плечима після перемоги французів у повторному матчі. Шкода, зате "зірок" на Кубку світу буде більше.
А потім був Майдан. 22 лютого стояв на головній площі країни, коли поруч несли труни з тілами загиблих за Україну. Особисто не знав жодного з них. Але не сумнівався: вони раділи перемогам над Швецією і Францією, плакали разом із Шевченком, коли ми програли Греції й не потрапили на Кубок світу-2010. Збірна для них була однією з небагатьох розрад у країні, де панував режим Януковича.
Мені стало соромно. Ці люди свідомо пішли на смерть, а я – бережу емоції вболівальника для "Мілана".
Наступного дня купив синьо-жовтий прапор і шапку з тризубом. Ще ніколи так не чекав офіційного матчу збірної рідної країни – рахую дні до 8 вересня. Бо тепер переповнений емоціями і для національної команди. Щоправда, не знаю чи вистачить їх, аби компенсувати відчуття провини.
1 
1
Комментарии