Про людей і котів

У нещодавно померлої Віслави Шимборської є дивовижний вірш 20-літньої давності, присвячений пам'яті її колеги й партнера Корнеля Філіповича:

"Померти — так не можна з котом. Бо ж як йому бути в порожньому помешканні. Дряпатися на стіни. Вештатися серед меблів. Ніби нічого не змінено, а проте все помінялося… Лампа не світить уже вечорами. Чути кроки на сходах, але не ті. І рука, що кладе до тарілочки рибу, — не та, що клала..."

Поетеса передає відсутність близької людини очима кота, котрий не усвідомлює необоротного трагізму ситуації і все ще сподівається на повернення господаря:

"Хай-но він лиш прийде, хай-но лиш з'явиться. Довідається тоді, що з котом так не можна. Піду в його бік, мовби геть неохоче, поволі, на вельми ображених лапах. І жодних тобі підстрибувань та помуркувань — принаймні на початку".

Пописувала фривольні віршики-лімерики, за які в Україні її затягали б уже по судах

Віслава Шимборська, на відміну від більшості наших "класиків", мала почуття гумору. Вона була homo ludens — людиною забави і, може, саме тому могла описувати трагічні аспекти життя без фальшивого пафосу, проникливо і пронизливо.

Ціле життя вона грала роль дещо легковажної панійки, що не надто розуміється на політиці, естетиці та інших життєвих премудростях. Вона пописувала фривольні віршики-лімерики, за які в Україні її затягали б уже по судах. І колекціонувала всілякий кітч, знаходячи в ньому свій шарм.

Вона не вдавала із себе інтелектуалки, скоріш навпаки — мовби підтверджувала веселу тезу російського класика, що поезія "должна быть глуповата". Тобто — не конче розумна, але завжди, за великим рахунком, мудра.

Вона знала, що всі ми в певному сенсі коти, котрі належно не усвідомлюють, що ж відбувається довкола. І, може, тому все ще сподіваються на краще.

×