Зайчатина

Саллі завжди приязна й усміхнена, як майже всі американці. Їй років 50, але, як і більшість її ровесниць, виглядає на 40. Вона працює у сусідньому відділі. Ми з нею іноді зустрічаємося в їдальні, де розмовляємо, як і заведено в цій країні, ні про що.

— У вас тут на кожному кроці зайці, — кажу їй. — Я їх щодня зустрічаю в парку, йдучи до метро. Вони абсолютно нелякані. Зразу видно, що ніхто їх тут не їсть.

Саллі зіщулюється, і її крихітний носик у ластовинні зморщується, мовби вона ось-ось заплаче. Я відчуваю, що порушив класичну заповідь — не жартувати чужою мовою в чужій країні. Бо наслідки таких жартів рідко коли збігаються з нашими первісними намірами.

— Зайців не можна їсти! Вони такі гарні.

Це було не в нас, а в Росії

— А корови? А курочки-качечки?

— Це жахливо, жахливо, — схлипує Саллі. І я її розумію. Вона знає з дитинства, що зайчики — це пухнасті "банні", частина великоднього ритуалу. І що з'їсти такого — це все одно, що спожити домашнього котика або песика, або й Снігурку з Дідом Морозом.

Я белькочу їй про європейську традицію полювання на зайців і про чудесні страви із зайчатини в найкращих ресторанах. Проте ніщо вже не може моєї репутації порятувати.

Якийсь час Саллі мене уникає, аж раптом одного дня приносить книжку — "Три сестри" Чехова — і тріумфально розкриває на закладеній сторінці. Наташа нахвалює там своє немовля штабс-капітану Сольоному, а той хвацько відказує: "Коли б ця дитина була моєю, я підсмажив би її на пательні і з'їв".

Я хочу їй пояснити, що це всього лише жарт, чорний гумор, але після поїдання зайчатини мені вже нема віри.

— Це було давно, — безсило зітхаю я, — в ХІХ столітті. І до того ж, — хапаюся за останній аргумент, — це було не в нас, а в Росії.

×