Фільм Ендрю Нікола "Збройовий барон" не належить до визначних навіть у своєму специфічному жанрі — політичного трилера. Для українців, однак, він має подвійно важливе значення. По-перше, тому, що його головний герой — Юрій Орлов із Одеси — номінально є українцем. Хоча й еміґрував до Америки, вдаючи з себе переслідуваного єврея. А по-друге — фільм смаковито показує розграбування українськими генералами велетенських запасів зброї, успадкованих від СРСР.
Дехто вважає прототипом Орлова знаного російського торговця зброєю Віктора Бута, засудженого американцями на 25 років, попри гучні протести Кремля. Дехто згадує іншого Орлова — Олега, таємничо задушеного сім років тому в Лук'янівці. А дехто вказує навіть на Сємьона Моґілєвіча — ще одного номінального "українця", під патронатом якого зростала ледь не вся українська й російська бізнесова "еліта".
Мене, однак, більше цікавлять у цій історії генерали — теж, звісно, номінально "українські". Котрі працювали під патронатом не якогось там Моґілєвіча, а значно за нього поважніших президентів, прем'єрів, керівників СБУ, директорів Укрспецекспорту, міністрів оборони й подібних добродіїв, яким ми завдячуємо сьогодні надзвичайну оснащеність та боєготовність нашої армії.
Я згадав про цю зграю, бо якраз отримав листа від знайомої ліричної поетеси. Ось уже понад півроку вона збирає гроші на потреби АТО. Цього разу — на снайперську рушницю для добровольців.
Юрій Орлов у фільмі каже, що на кожних 12 жителів земної кулі припадає одна одиниця вогнепальної зброї. "Моє завдання, — хвалиться він, — забезпечити зброєю 11 інших".
Поетеса, здається, дійшла до подібного висновку самостійно.
Для України з її "елітами" це, либонь, не найгірший вихід.
1 
1
Комментарии