Що із тим поїздом щось не так, я помітив ще вибираючи квитка. По-перше, ціна плацкарти аж 120 гривень. Крім того, вперше бачив, щоб не можна було зняти позначку навпроти опції "Постільна білизна".
Купив. Залізничне сполучення з Харковом у Києва не дуже добре, то особливо не було чим перебирати. Через це й відчалювати довелося за дня. Вагон, як на 120 гривень, розчарував.
Постіль, від якої неможливо відмовитися, дала зрозуміти, що везе мене іноземний екіпаж. "Темір жол жолаушилар тасымалы" - підписаний пакунок білизни.
Звички їсти-пити в поїздах не маю. На припрошування попутників до столу відказав, що коли вчергове проходитиме провідниця - попрошу в неї чайку. А потім завалюся нагору, бо спати в транспорті звичку маю і дуже люблю.
Тут не носять, нада самому ходить
Час від часу повз мене проходять мої співвагонники. Я запримітив, що кожен із них - з інакшим горнятком. І довго б я ще так споглядав, якби не літня сусідка:
- Тут не носять, нада самому ходить, - підказала.
Із подивом і крихтою недовіри почалапав до провідничого купе. Так, не носять. Тільки чорний. 2 гривні. Замовляю один і отримую на руки два паперових пакетики. На одному написано "Шайы", на іншому - "Sugar кант сахар". Очевидно, перше - чай, друге - цукор. На окреме прохання видали й посудину - склянку в залізній підставці, які звик бачити в поїздах.
Добре, не розносять чай. Але чого всі возять власний посуд? Роздумуючи про це перед сном, наставляю будильник на другу ночі. Раптом у поїзді "Київ-Астана" ще й не будять.
1 
1
Комментарии
17