Побував у польському Грифіно на арт-фестивалі. Пройшовся містом. В одному з костелів - ані душі. Зробив кілька знімків, аж раптом серед тиші пролунали кроки. Жінка ледь за 30 із густим каштановим волоссям, у темно-синьому манто сідає на лаву й молиться. На довгих тонких пальцях виблискують срібні персні. Не полишає відчуття, що я її знаю. Але звідки? Спостерігати за розмовою жінки з Богом трохи ніяково, тому тихенько виходжу з храму.
Увечері бачу незнайомку на дискотеці. У такт музиці гойдаються срібні сережки. Танцює, а очі - ніби от-от заплаче. Пізно вночі, коли закінчилися всі заходи, зустрічаємося знову - жінка курить під ліхтарем. Озивається перша:
Хочеться поговорити українською, а немає з ким. Хіба що з Богом
- Пане, я вас бачила в костелі. Ви з України? Хочеться поговорити українською, а немає з ким. Хіба що з Богом. Я - Агнешка із Самбора. У кафе, де підробляла офіціанткою, познайомилася з поляком-далекобійником, вийшла заміж. Тепер живу в Грифіно. Ви не подумайте чогось лихого, мій Янек - добрий, а щастя - немає. Сумую за рідними, друзями, однак повертатися не хочу. У вас там… у нас...
Слово за словом, розговорилися про політику. Намагаюся переконати, що в нас не все так погано, незабаром Євро-2012. Згадую ще якісь "досягнення", проте Агнешка все знає, бо читає газети й дивиться телевізор.
- А в костелі я молилася за Україну, - каже раптом і йде.
І тут згадую, де я її бачив раніше: на Майдані під час помаранчевої революції. В одному з наметів порядкувала дівчина з довгою косою. "Наша Ганнуся", - казали про неї хлопці-львів'яни і проводжали закоханими поглядами.
Тепер уже не "наша". І не Ганнуся.
1 
1
Комментарии
118